— Так заведено, Марто. Треба ж звідкілясь набирати учнів.
Чарівник промовисто втупився в книжку. Його дружина ніяк не зреагувала на цей натяк.
— Краще б його залишили з батьками, — вперто провадила вона. —Або принаймні дозволили вряди—годи бачитися з ними.
Пан Андервуд утомлено закрив книжку й поклав її на стіл.
—Ти сама пречудово знаєш, що це неможливо. Він мусить забути своє ім’я, інакше згодом будь—який ворог зможе йому зашкодити. А як він зможе його забути, коли бачитиметься з рідними? До того ж, його батьків ніхто не силував кидати свого вилупка. Вони самі хотіли його позбутися, це ж правда, Марто, інакше вони не відгукнулися б на оголошення. Все чесно й щиро. Вони одержали добрі гроші, він — змогу зробити блискучу кар’єру на службі, а держава — нового учня. Все дуже просто. Всі виграли. Ніхто нічого не втратив.
— І все ж...
— Мене це не хвилює, Марто, — пан Андервуд простяг руку по книжку.
— Якби чарівникам дозволили мати власних дітей, цій жорстокості можна було б запобігти.
— Цей шлях веде до створення династій, сімейних спілок... а закінчується кровною ворожнечею. Перечитай свої книжки з історії. Марто, пригадай, що коїлось в Італії! А за хлопця не тривожся. Він малий. І скоро про все забуде. Краще приготуй мені щось повечеряти.
Будинок чарівника Андервуда був з тих споруд, що знадвору здаються скромними, простими й величними, а всередині ховають справжню плутанину сходів та коридорів. Поверхів у будинку було п’ять: льох Із полицями, заповненими пляшками вина, ящиками сухих грибів і коробками фруктів: перший поверх із вітальнею, їдальнею, кухнею та оранжереєю; другий і третій поверхи, зайняті ванними, спальнями й кабінетами, й нагорі — мансарда. Саме там і спав Натаніель — під вибіленими кроквами гостроверхого даху.
Щоранку на світанні його будив гомін голубів. У стелі було невеличке віконце. Якщо влізти на стілець, крізь нього можна було помилуватися лондонським обрієм, огорнутим сірим серпанком дощу. Будинок стояв на пагорбі, й звідти розлягався чудовий краєвид. У сонячні дні Натаніелеві було видно навіть радіовежу Кришталевого палацу, що височіла з іншого краю міста.
В Натаніелевій спальні стояли дешева дерев’яна шафа, невеличкий комод, стіл, стілець і поличка з книжками. Щотижня пані Андервуд ставила до вази на столі свіжі квіти з садка.
З найпершого злощасного дня дружина чарівника взяла Натаніеля під своє крильце. Хлопчик їй подобався, й вона була з ним ласкава. Вдома вона частенько зверталася до нього на ім’я, хоч як це не любив її чоловік.
— Ми взагалі не повинні знати імені цього вилупка, — наполягав пан Андервуд. — Це заборонено! Коли йому виповниться дванадцять, він дістане нове ім’я — і з цим ім’ям його знатимуть як людину і як чарівника до кінця життя. А зараз це неправильно...
— Хто про це знатиме? — заперечувала дружина. — Ніхто. А бідолашну дитину це дуже тішить.
Вона була єдиною, хто кликав хлопчика на ім’я. Вчителі, що приходили, звали його «Андервуд», за прізвищем наставника. А сам наставник називав його просто «хлопчиком».
Натаніель відповідав пані Андервуд щирою відданістю, сприймав кожне її слово й беззаперечно слухався.
Коли минув перший тиждень його життя в наставника, господиня принесла малому подарунок.
— Це тобі, — сказала вона. — Трохи стара й сумна, але тобі, гадаю, сподобається.
То була картина — човни в невеликій бухточці, оточеній низькими, наполовину затопленими берегами. Фарби так потемніли, що подробиці важко було розгледіти, проте Натаніелеві картина відразу сподобалася. Він дивився, як пані Андервуд вішає її над його столом.
— Ти будеш чарівником, Натаніелю, — сказала господиня. — Це найвища честь, що випадає будь—якому хлопчикові або дівчинці. Твої батьки зважились на найвищу жертву, дозволивши тобі обрати цю шляхетну долю. Ні, не плач, мій любий. Ти повинен бути сильним, старатися щосили й добре вчитися. Ходи-но сюди, до вікна. Стань на цей стілець. А тепер подивися отуди. Бачиш там, удалині, маленьку башточку?
— Оту?
— Ні, любий, це адміністративна будівля. Оту невеличку, брунатну, ліворуч. Це Парламент, дитинко. Там засідають найкращі чарівники, щоб правити Британією й нашою імперією. Це туди щодня їздить пан Андервуд. Якщо ти старанно вчитимешся й слухатимешся наставника, то теж коли— небудь туди їздитимеш, і я тобою пишатимусь.
—Так, пані Андервуд.
Натаніель дивився на башточку, аж поки йому заболіли очі. Він добре запам’ятав цю будівлю. їздити до Парламенту.. Коли—небудь так і станеться. Він старатиметься, щоб пані Андервуд пишалася ним.