— Пане Перселл, а ви чарівник?
Учитель пригладив волосся й зітхнув:
— Ні, Андервуде. Мене... не обрали. Але все-таки я служу країні, чим можу. А тепер...
—То ви простолюдин?
Пан Перселл ляснув долонею по столу:
— Тут, коли твоя ласка, запитую я! А тепер бери транспортир. Переходьмо до геометрії.
Невдовзі після того, як Натаніелеві виповнилось вісім років, його навчальна програма розширилася. Він почав вивчати хімію й фізику, а ще — історію релігії й кілька стародавніх мов, зокрема латину, арамейську та іврит.
Цим усім Натаніель займався з дев’ятої години ранку до обіду. В обід він спускався на кухню — там пані Андервуд залишала для нього кілька бутербродів, загорнутих у папір.
Друга половина дня тривала по—різному. Два дні на тиждень Натаніель і далі займався з паном Перселлом. Ще два дні його водили до басейну, де гладкий вусань—тренер просто виснажував його важкими тренуваннями. Хлопчина плавав цим басейном туди—сюди — всіма можливими стилями — в товаристві таких самих мокрих дітлахів. Натаніель був надто соромливий та й надто втомлений, щоб заводити з цими дітьми розмови, а вони, відчуваючи це, тримались від нього осторонь. Так уже в дитячому віці Натаніель відчув, що таке самотність і зневага.
Ще два дні були присвячені музиці (четвер) і малюванню (субота). Музики Натаніель боявся навіть більше, ніж плавання. Його вчитель, пан Сіндра, був товстий і запальний; коли він ішов, численні його підборіддя аж коливалися. Натаніель уважно стежив за цими підборіддями: якщо вони тремтіли більше, ніж зазвичай, це напевно віщувало близький спалах гніву. Такі спалахи траплялися раз по раз. Пан Сіндра ледве стримував лють щоразу, коли Натаніель надто швидко виконував гаму, плутав ноти чи помилявся в сольфеджіо, — а бувало це частенько.
— Як ти збираєшся викликати ламію цим брязкотом?! — аж верещав пан Сіндра, — Як?! Просто жах! Ану, давай сюди!
Він забирав у Натаніеля ліру, тулив її до своїх широченних грудей і грав сам, натхненно заплющуючи очі. Чарівна мелодія наповнювала кабінет. Короткі товсті пальці пурхали над струнами, наче сардельки в танці. Пташки на дереві за вікном мовчки слухали. Натаніелеві очі повнилися слізьми. Перед ним, наче привиди, пропливали спогади з далекого минулого...
— А тепер — ти!
Музика обривалася на пронизливій ноті, й пан Сіндра тицяв ліру назад Натаніелеві. Хлопець брався за струни. Пальці його тремтіли й німіли. Перелякані пташки за вікном аж падали з гілля. Щоки пана Сіндри трусились, наче холодець.
— Бовдуре! Негайно припини! Ти хочеш, щоб ламія зжерла тебе? Її треба зачарувати, а не розлютити! Облиш цей нещасний інструмент. Бери флейту.
Флейта чи ліра, співи чи брязкальце — все, до чого брався Натаніель, викликало лише обурення та відчай учителя. Натомість уроки малювання минали спокійно й тихо.
Вчителька панна Лютієнс — лагідна й струнка, мов вербичка, — була єдиною з учителів, з ким Натаніель міг розмовляти відверто. Як і пані Андервуд, їй не сподобалось, що її учень «безіменний». Вона спитала в хлопця — звичайно ж, потайки — його ім’я, й Натаніель назвав його без жодних вагань.
— А чому, — запитав він у панни Лютієнс якось навесні, коли вони сиділи в кабінеті, а з прочиненого вікна повівав легенький вітерець, — чому я повинен увесь час копіювати цей візерунок? Це так важко й нудно. Краще я намалював би садок, чи цю кімнату... чи вас, панно Лютієнс...
Учителька засміялася:
— Малювати з натури годиться художникам, Натаніелю. Чи багатим панночкам, яким нема чого робити. Ти ж — не художник і не багата панночка. Олівець потрібен тобі не для цього. Ти — кресляр, ремісник. Ти мусиш уміти відтворювати будь—який візерунок — швидко, впевнено й, найголовніше, точно.
— Просто це здається таким безглуздим, — тихо заперечив хлопець.
— Це аж ніяк не безглуздо, — наполягала пані Лютієнс. — Ану, я подивлюся, що в тебе виходить... Непогано, Натаніелю, непогано. Тільки поглянь... тобі не здається, що ця півкуля в тебе більша, ніж в оригіналі? Отут — бачиш? А ще ти залишив дірку в цій галузці — а це вже серйозна помилка.
— Але ж невеличка. А все інше — добре. Хіба ні?
— Річ не в тім. Якщо ти копіюватимеш пентакль і залишиш у ньому дірку — що вийде? Це може коштувати тобі життя. Ти ж не хочеш померти через таку дрібницю, Натаніелю?
— Ні.