— От і гаразд. Ти просто не повинен робити помилок. Інакше загинеш, — панна Лютієнс умостилася зручніше в кріслі. — А тепер повтори все спочатку, без помилок.
— Панно Лютієнс!
— Пан Андервуд не став би потурати тобі, — вчителька замислено помовчала. — Та, судячи з твого крику душі, марно чекати, що зараз ти досягнеш більшого. Отож на сьогодні — досить. Йди погуляй у садку. Свіже повітря тобі не зашкодить.
Садок для Натаніеля був найкращим прихистком. Тут ніколи не відбувалося жодних уроків. Довгу, витягнуту садову ділянку оточував високий цегляний мур. Улітку цим муром плівся квітучий плющ, а над моріжком простирали своє гілля шість яблунь. У середині садка розрослися два кущі азалії, за якими був тихий закуточок, майже невидимий з вікон будинку. Тут росла висока волога трава. Каштан, що височів за муром, кидав тінь на кам’яну лавочку, позеленілу від лишайників. Біля лавочки стояла мармурова фігура людини, що тримала в руці роздвоєну блискавку. На людині був сурдут вікторіанської доби, а на обличчі їжачилися короткі бакенбарди, наче роги в жука—рогача. Статуя померкла від часу й негоди, вкрилася мохом, але досі справляла враження могутньої енергії і сили. Натаніеля вона просто зачарувала — він навіть якось запитав у пані Андервуд, хто це такий. Та господиня лише всміхнулася.
— Запитай у свого наставника, — відповіла вона. — Він знає все.
Однак хлопець на таке не наважився.
Саме сюди, до цього тихенького місця з його самотою, лавочкою й статуєю, Натаніель приходив, коли йому треба було перепочити перед уроком у свого суворого, грізного наставника.
9
Поки йому не виповнилося вісім років, Натаніель бачився з наставником лише раз на тиждень. Відбувалось це щоп’ятниці, по обіді, й перетворювалось на величний ритуал. Пообідавши. хлопець ішов до себе нагору, щоб умитись і змінити сорочку. Рівно о пів на третю він мав стояти перед дверима читальні на другому поверсі. Йому слід було постукати тричі, й тоді зсередини лунав дозвіл увійти.
Наставник безжурно сидів у плетеному кріслі біля вікна. Обличчя його залишалося в затінку, а світло з вулиці огортало постать чарівника туманним серпанком. Натаніель заходив, і довга рука показувала йому на завалену подушками канапу біля протилежної стіни. Хлопчик сідав туди і, ледве тамуючи хвилювання, намагався ловити кожне слово, кожен тон наставника, щоб нічогісінько не проґавити.
Поки Натаніель був ще малий, чарівник зазвичай лише розпитував його про те, як тривають уроки, обговорював з ним вектори, алгебру, просив коротко переказати історію Праги чи викласти по—французьки основні події хрестових походів. Майже щоразу відповіді задовольняли його: Натаніель був дуже здібним учнем.
Часом наставник несподівано велів хлопцеві замовкнути й сам починав розмову про цілі та обмеження в магії.
— Чарівник, — говорив він, — має владу. Він напружує волю й добивається результату. Він може чинити зло й заради власної користі, й заради шляхетної мети. Наслідок його дій може бути як добро, так і зло. Та по-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника. Що свідчить про те, що чарівник невмілий?
Натаніель совався на подушках:
— Утрата ним влади.
— Правильно. Влади над необхідними силами. Якщо виключити з цієї влади магію, що залишиться?
Натаніель погойдувався туди—сюди:
— Е-е...
— Три «С», хлопчику, три «С». Ану, поворуши мозком,
— Сила, Секрет, Самозбереження, сер.
— Правильно. А який секрет найбільший?
— Духи, сер.
— Демони, хлопчику. Називай їх так, як є насправді. Про що ніколи не можна забувати?
— Демони дуже підступні й неодмінно завдадуть шкоди, якщо зможуть, сер, — голос Натаніеля тремтів.
— Добре, добре. Пам’ять у тебе чудова. Тільки стеж за вимовою — в тебе язик наче рогом став. Варто тобі вимовити хоч один склад закляття неправильно — й демон негайно скористається твоєю помилкою.
—Так, сер.
— Отже, демони — найбільший із секретів. Простолюд знає про їхнє існування й знає, що ми можемо з ними спілкуватися. Ось чому простолюдини так бояться нас! Але вони не знають повної правди — того, що всією своєю силою ми зобов’язані демонам. Без допомоги духів ми лише дешеві штукарі й шарлатани. Наш єдиний великий дар — уміння викликати демонів і підкорювати їх своїй волі. Якщо ми робимо це правильно, вони мусять коритися нам. Якщо ж ми зробимо хоч найменшу помилку, ці тварюки накинуться на нас і роздеруть на клапті. Ми ходимо над прірвою, хлопчику. Скільки тобі років?
— Вісім, сер. Через тиждень буде дев’ять.