Я, звісно, постарався як слід, та яка з того користь? Йому ж заледве дванадцять років! Очі витріщені, щоки запалі. Сумнівна потіха — страхати до смерті такого жовтодзьоба![1]
Отож я просто ширяв у повітрі й сподівався, що закляття визволення не забере в нього багато часу. А сам — заради розваги — оточив його пентакль синім полум’ям. Вогонь удавав, ніби хоче прорватися всередину й схопити хлопчину. Звичайно, то був лише фокус. Я вже все перевірив—і побачив, що печатку накладено правильно. Жодної помилки. На жаль.
Скидалося на те, що цей жовтодзьоб силкується заговорити. Я зрозумів це з тремтіння його вуст — ніби ворушились вони не тільки зі страху. Я прибрав полум’я й замінив його огидним запахом.
Хлопчисько — напрочуд пискляво — заговорив:
— Я велю, щоб ти... ти... — Ну ж бо! — Щоб ти... н-назвав мені... с-своє ім’я!
Еге ж, молодь зазвичай із цього й починає. Безглуздя, та й годі! Він уже знає моє ім’я — і знає, що мені це теж відомо. Інакше як би він мене викликав? Для виклику демона потрібні правильні слова, правильні дії й найголовніше — правильне ім’я. Це ж вам не таксі викликати — слід чітко знати, кого саме тобі треба.
Я вибрав низький, гучний, оксамитовий голос — такий, що лине звідусіль і водночас нізвідки, що від нього в новачків аж ворушиться чуб на голові:
— Бартімеус.
Хлопчина, почувши це ім’я, гарячково ковтнув слину. Так, це вже добре. Він не дурник — знає, хто я і що я. І знає мою репутацію.
Помовчавши хвилину, щоб іще раз ковтнути слину, він знову заговорив:
— Я знову велю тобі сказати: т—ти... той самий Б—барті— меус, якого за давніх часів викликали, щоб відбудувати зруйновані мури Праги?
Ні, цей хлопчина просто мастак марнувати час! Авжеж, це я. Хто ж інший? Я трохи додав потужності — крига на лампочках узялася тріщинами, мов карамель. Шибка за брудними шторами замерехтіла й загула. Хлопець хитнувся.
— Я — Бартімеус! Я — Сакр аль—Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги. Я розмовляв з Соломоном. Я мчав преріями з прабатьками бізонів! Я охороняв Старе Зімбабве, аж поки його стіни впали, а шакали пожерли його люд. Я — Бартімеус! Я не знаю жодних хазяїв. Тому я, в свою чергу, питаю тебе, хлопчиську: хто ти такий, щоб викликати мене?
Справляє враження, еге ж? І все — чистісінька правда, що надає моїм словам ще більшої сили. До того ж, я зовсім не хвалився марно. Просто сподівався, що хлопчина з переляку назве своє ім’я — й тоді хай лиш обернеться до мене спиною, а я вже щось придумаю.[2] Та мені, на жаль, не пощастило.
— Силою пут кола, кутів пентакля й ланцюга рун, я — твій хазяїн! Ти коритимешся моїй волі!
Чути цей стародавній виклик від сухорлявого підлітка з писклявим голосом було особливо прикро. Мені хотілося сказати все, що я про нього думаю, та я подолав спокусу й затяг звичайну відповідь. Що швидше це скінчиться, то краще для мене.
— Яка твоя воля?
Правду кажучи, хлопчина вже встиг мене здивувати. Здебільшого чарівники—новачки спочатку придивляються, а тоді вже розпитують. Вони оглядають вітрини, оцінюють свою міць, але просто підійти і взяти, що хочеться, їм бракує сміливості. Та й узагалі нечасто трапляється, щоб отакому жовтодзьобові вистачило зухвальства викликати такого, як я.
Хлопчина кахикнув. Настав його час. Він багато років совався ночами в ліжку, мріючи про це, замість якоїсь там дівчини чи автомобіля. Я понуро чекав, коли ж він висловить своє жалюгідне прохання. Що ж це буде? Підкинути якусь штукенцію в повітря? Чи перемістити її з одного кутка кімнати в інший? Чи, може, йому захочеться, щоб я створив ілюзію? Ото повеселюсь тоді: завжди є спосіб витлумачити таке прохання помилково — й геть роздратувати невдаху— прохача[3]...
— Я велю тобі викрасти Амулет Самарканда з дому Саймона Лавлейса — і завтра на світанку, коли я знову тебе викличу, віддати цей Амулет мені.
— Що?!
— Я велю тобі викрасти...
—Дякую, я добре все розчув.
Я й не думав перечити. Просто так вирвалося. Я навіть про замогильний голос забув.
—Тоді вирушай!
— Зачекай—но хвилину!
Мене трохи занудило — так буває завжди, коли тебе кудись посилають. Огидне відчуття — мовби хтось намагається прошмаркати тобі дорогу на волю. Якщо тобі вистачає зухвальства затриматись, заклиначеві доводиться наказувати тричі, щоб нарешті тебе позбутися. Звичайно, щоправда, ми не дуже опираємось. Та цього разу я не зрушив з місця — двоє вогненних очей серед стовпа шаленого диму.
1
Я знаю, що тут зі мною багато хто не погодиться. Дехто вважає це кумедною потіхою. Вони без упину вдосконалюють страхітливі подоби, щоб лякати тих, хто їх викликає. Користі зазвичай із цього жодної — хіба що забезпечити непроханого гостя кошмарами до скону. Та часом ця витівка спрацьовує так успішно, що новачок панікує й виходить із захисного кола. Це, звичайно, нам до речі, та все одно справа ця — ризикова. Частенько ці новачки бувають добре навчені — а потім, коли підростають, прагнуть помститися.
2
Звичайно ж, я був безпорадний, поки перебував у колі. Та потім я міг би з'ясувати, хто він такий, визначити його слабкі місця, дізнатись якісь подробиці, на яких можна було б зіграти... Вони є у всіх. Я маю на увазі — у вас.
3
Один чарівник вимагав, щоб я показав йому найбільшу любов його життя. То я підсунув йому дзеркало.