Наставник обернувся до захаращеної всячиною полиці, що висіла в нього за спиною, й дістав велику скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. Там у зеленкуватій рідині плавав здохлий щур — геть вицвілий, укритий рідкою бурою шерстю. Натаніель скривився. Наставник це помітив.
— Що це, по—твоєму, таке? — запитав він.
— Щур, сер.
— Який?
— Бурий. Rattus norvegicus, сер.
— Добре. Любиш закинути по—латинськи? Чудово. Щоправда, цілком неправильно, але все ж таки добре. Ніякий це не щур. Візьми окуляри й подивися ще раз.
Натаніель виконав наказ. Окуляри були важкі й муляли перенісся. Натаніель подивився крізь товсті димчасті скельця: йому знадобилося зо дві секунди, щоб зосередити погляд на пляшці. А потім скрикнув: щур зник! На його місці з'явилася маленька чорно—червона істота з губчастою голівкою, комашиними крильцями й зморшкуватим, мов гармоніка, черевцем.
Очі істоти були розплющені, з них аж променіла гіркота. Натаніель зняв окуляри й поглянув ще раз. У пляшці, як і раніше, плавав бурий щур.
— Отакої!
Наставник буркнув:
— Багряний Причепа. Спійманий у медичному інституті юридичної корпорації Лінкольна. Дрібненький демон, зате неабиякий поширювач чуми. Може вдавати щура лише на матеріальному рівні. На всіх інших помітна його істинна сутність.
— Він мертвий, сер? — запитав Натаніель.
— Гм—м... Мертвий? Мабуть, так. А якщо ні, то вкрай розлючений. Він сидить у цій пляшці вже років з п’ятдесят. Дістався мені в спадок від мого старого наставника.
Чарівник повернув пляшку на місце.
— Бачиш, хлопчику, — провадив він, — навіть найменші демони злі, небезпечні й віроломні. З ними ніколи не можна забувати про обачність. Поглянь сюди.
З-за хімічного пальника пан Андервуд дістав скляну скриньку: здавалося, ніби вона зовсім без вічка. У скриньці метушилися шість малесеньких істот, раз по раз натикаючись на стінки своєї в’язниці. Здалеку вони скидалися на комах, та зблизька Натаніель помітив, що для цього в них забагато ніжок.
— Так звані комашки, — пояснив наставник. — Найпростіший різновид демонів. Про їхні розумові здібності навіть не йдеться. їхню істинну форму можна побачити й без окулярів. Проте й вони можуть бути небезпечні, якщо вирвуться з-під контролю. Бачиш оці жовтогарячі жальця під їхніми хвостиками? Вони спричинюють дуже болісні пухлини на тілі жертви — гірші, ніж жала бджіл чи ос. Ці комашки — чудовий спосіб будь—кого покарати: чи набридливого суперника. .. чи неслухняного учня.
Натаніель подивився, як розлючені комашки б’ються об скло, й гарячково кивнув:
— Так, сер.
— Злі дрібні тваринки, — наставник відсунув скриньку. — Та варто промовити належне закляття, й вони виконають будь—який наказ. Тим самим вони демонструють — на найнижчому рівні — засади нашого мистецтва. Ми маємо небезпечні знаряддя, з якими слід уміти поводитись. А тепер будемо вчитись захищатися.
Невдовзі Натаніель зрозумів: йому ще не скоро дозволять самостійно вправлятися з магічним знаряддям. Двічі на тиждень він займався з наставником — і вже кілька місяців тільки й робив, що записував. Він вивчав принципи пен— таклів і мистецтво рун. Дізнався про належні ритуали очищення, які слід було виконувати, перш ніж заклинати демонів. Порався з товкачем і ступкою — готував пахощі, що вабили потрібних духів і відганяли непотрібних. Виготовляв свічки найрізноманітніших форм і розставляв їх у найрізноманітнішому порядку. Проте його наставник так ні разу нікого й не викликав.
Натаніелеві ж кортіло перейти до практики. На дозвіллі він читав книжки з бібліотеки. Він дивував пана Перселла своєю ненаситною жадобою знань. Завзято працював на уроках панни Лютієнс, застосовуючи навички креслення пентаклів, здобуті під пильним поглядом очиць свого наставника. І увесь цей час окуляри припадали пилом на полиці кабінету.
Панна Лютієнс була єдиною, з ким Натаніель поділився своїм відчаєм.
—Терпіння, — сказала вона йому. —Терпіння — найвища чеснота. Поспішиш — людей насмішиш. А це дуже боляче. Завжди залишайся спокійним і водночас зосередженим на своїй меті. А тепер, якщо ти готовий, намалюй це ще раз — тільки з зав’язаними очима.