Лише через півроку Натаніель уперше побачив, як викликають демона. На його превеликий жаль, сам він був при цьому лише глядачем. Наставник сам накреслив пентаклі зокрема й додатковий, призначений для Натаніеля. Він не дозволив учневі навіть запалити свічки й — що було найгірше — надягти окуляри.
— Що ж я без них побачу? — боронився хлопець, хоч досі ніколи не розмовляв так із наставником. Пан Андервуд примружив очі, й Натаніель тут-таки замовк.
Спочатку ритуал розчарував хлопчину. Після заклять — їх Натаніель, на своє задоволення, здебільшого зрозумів, — чомусь нічого не сталося. В кабінеті війнуло легеньким вітерцем, і все. Порожній пентакль залишався порожнім. Наставник стояв поряд, заплющивши очі, наче сонний. Натаніелеві стало нудно. В нього затерпли ноги. Демон, мабуть, вирішив не приходити. Аж тут хлопчина злякано помітив, що кілька свічок у кутку кімнати впали. Стос паперів спалахнув — і вогонь побіг на всі боки. Натаніель скрикнув і ступив...
— Стій на місці!
Натаніелеве серце мало не зупинилося зі страху. Він так і закляк, піднявши ногу. Наставник уже розплющив очі й гнівно дивився на учня, а потім гучно промовив сім Слів Вигнання. Вогонь у кутку згас, а разом з ним пропав стос паперу. Серце в хлопчини забилося так, ніби хотіло вискочити з грудей.
— То ти зібрався вийти з кола, еге ж? — Натаніель ще ніколи не чув, щоб його наставник говорив таким єхидним голосом. — Я ж казав тобі: деякі з них залишаються невидимими! Вони — майстри ілюзій і знають тисячі способів дурити й спокушати нас. Один крок, і ти сам спалахнув би, мов свічка! Подумай про це як слід. Підеш сьогодні спати без вечері. Забирайся до своєї кімнати!
Наступні заняття тривали вже спокійніше. Озброєний лише звичайними почуттями, Натаніель спостерігав за демонами, що з’являлися в найрізноманітніших подобах. Деякі скидалися на звичних тварин — окатих котів та собак, бідолашних кульгавих хом’ячків, яких хлопцеві так хотілося взяти на руки. Гарненькі пташки стрибали всередині кола й щось дзьобали. Одного разу просто з повітря дощем посипався яблуневий цвіт, і кімнату наповнили п’янкі пахощі, що нагнали на хлопчину дрімоту.
Натаніель навчався протистояти будь—яким спокусам.
Деякі невидимі духи насилали на нього огидний сморід, від якого хлопця нудило. Деякі чарували ароматами, що нагадували про панну Лютієнс чи пані Андервуд. Інші лякали всілякими страхітливими звуками: шепотом, бурмотінням, тріскотом — таким, ніби щось рветься. Було чути чиїсь дивні благальні голоси: спершу пронизливі, далі все нижчі та нижчі, й нарешті, басовиті, мов поховальні дзвони. Проте Натаніель залишався глухим до всього цього гамору й ніколи вже не намагався вийти з кола.
Через рік Натаніелеві дозволили надягати окуляри під час заклять. Тепер він міг бачити багатьох демонів у справжній їхній подобі. Проте деякі, трохи могутніші, зберігали свій ілюзорний вигляд навіть на інших рівнях. Натаніель спокійно і впевнено давав собі раду з цими ілюзіями. Його навчання тривало успішно — так само, як міцніли його навички самовладання. Він став твердіший, упертіший, рішуче поривався до нових знань. Усі години свого дозвілля витрачав на нові книжки та рукописи.
Наставник тішився успіхами свого учня, а Натаніель, попри всю свою нетерплячку, радів уже з того, чого встиг навчитися. Їхні взаємини стали вельми плідними, хоч і не дуже теплими. Можливо, так тривало б і далі, якби не страшна історія, що сталася влітку — незадовго до одинадцятого Натаніелевого дня народження.
10
Ранок урешті настав.
На східному обрії затріпотіли перші скупі промінці. З-за доків поволі піднімалося сонце. Я зустрів його радісним вигуком. Годі вже баритися.
Ніч була клопітка, а часом навіть принизлива. Я без кінця мусив то ховатись, то тікати, то казна—де тинятись — оббігав, мабуть, із половину Лондона. До мене чіплялося тринадцятилітнє дівчисько. Мені довелося шукати прихистку в сміттєвому баку. Й тепер, на додачу до всього, я сидів, згорблений, на даху Вестмінстерського абатства й прикидався кам’яною химерою. Мало що можна вигадати гірше!
Перший сонячний промінь торкнувся краєчка Амулета, що висів на моїй порослій лишайником шиї. Амулет засяяв, наче люстерко. Я мимоволі затулив його лапою — про всяк випадок, хоч насправді це не дуже хвилювало мене.
На смітнику в завулку я просидів години зо дві — досить, щоб відпочити й просякнути ароматом гнилих овочів. Потім мені сяйнула думка дістатися до абатства й прикинутися кам’яною химерою. Там мене захищала безліч усілякого магічного знаряддя всередині будівлі — його аура маскувала сигнал Амулета[24]. Зі свого нового спостережного пункту я бачив кілька куль—шпигунів, проте жодна з них так і не підлетіла до абатства. Морок урешті розвіявся, чарівники втомилися, а кулі в небі зникли разом з нічною пітьмою. Гонитва відступила.
24
У Вестмінстерському абатстві поховані численні видатні чарівники дев'ятнадцятого й двадцятого століть (та й нещодавно, пам'ятаю, там закопали одного чи двох). Майже кожен забрав із собою в могилу хоча б один потужний артефакт. Щоб похизуватися своїм багатством і силою, вони свідомо розтринькували цінні речі. А ще небіжчики писали такі заповіти просто заради знущання: вони позбавляли своїх наступників усілякої змоги успадкувати артефакт — маги боялися діставати речі з могил, щоб не накликати потойбічної відплати.