— За тобою гналися? — нетерпляче запитав він. — До чого тут нетерплячка, хлопче? Спробуй краще страх.
— Половина всіх лондонських демонів! — я заплющив свої кам'яні очі й клацнув дзьобом. — Май на увазі, хлопче: вони йдуть сюди, жовтоокі й хижі, готові схопити тебе. Ти безпорадний перед їхньою силою! Тобі залишився єдиний шанс: випусти мене з цього кола, і я врятую тебе від їхніх лабет...[26]
— Думаєш, я такий дурний?
— На це відповість сам Амулет у твоїх руках. Та вже цур йому. Я виконав завдання. Бажаю тобі приємно провести решту твого короткого життя! Прощавай!
Я замерехтів і почав розвіюватись. Із підлоги знявся тоненький стовпчик пари — ніби для того, щоб поглинути мене й понести геть. Та це, на жаль, були тільки мрії. Пентакль Адельбранда показав це наочно.
— Ти не можеш піти! В мене є інше завдання для тебе, ошуканцю.
Найбільше — навіть більше за повторний полон! — мене дратували оці його старомодні словечка. «Прехитрий демоне», «ошуканцю» — так уже років з двісті ніхто не говорить. Відразу видно, що він набрався цього по старовинних книжках.
Та словечка словечками, а хлопець каже правду. Здебільшого звичайні пентаклі зв’язують тебе лиш на одне доручення. Виконав — і гуляй собі. Якщо знову знадобишся чарівникові, йому доведеться воловодитися з викликом від самого початку, а це неабияк утомлює. Проте пентакля Адельбранда це не стосується: його додаткові лінії та закляття зачиняють двері, й ти мусиш залишитись і виконувати дальші накази. Це складна магічна формула, для неї потрібні дорослі сила й зосередженість. Тому я вирішив перейти в наступ.
Я дозволив парі розвіятись.
—То де ж він?
Хлопчина тим часом заклопотано крутив Амулет у блідих руках. Він байдуже позирнув на мене:
— Хто?
— Хазяїн, наставник, сірий кардинал — той, хто стоїть за твоїм троном! Той, хто втяг тебе до цієї невеличкої крадіжки, хто навчив тебе, що слід говорити й малювати. Той, хто тихенько сидітиме в затінку, коли Лавлейсів джин потягне твоє розтерзане тіло лондонськими дахами. Він вигадав якусь гру, про яку ти нічогісінько не знаєш, і зіграв на цьому твоєму незнанні й хлоп’ячому марнославстві.
Це зачепило хлопця. Його вуста трохи скривилися.
— Цікаво, що він тобі сказав? — провадив я навмисне лагідним, співучим голосом. — «Молодець, хлопчику, я ніколи ще не бачив такого здібного малого чарівника. Скажи—но, а чи хотів би ти викликати могутнього джина? А чи зміг би? Ану, спробуймо! Пожартуймо з кого-небудь — украдьмо в нього амулет...»
Хлопчина засміявся. Несподівана реакція! Я думав, що він обуриться чи злякається. Аж ні — він засміявся.
Востаннє крутнувши Амулет у руках, хлопець нахилився й сховав його до чаші. Ще одна несподіванка! А потім виштовхнув чашу з кола — за допомогою тієї самої палички з гачком.
— Що ти робиш?
— Візьми його назад.
— Не потрібен він мені!
— Візьми його назад, кажу!
Мені не хотілося по—дурному сперечатись із дванадцятирічним хлопцем — надто ще й з таким, що зумів нав’язати мені свою волю. Тому я дотягся до чаші й підібрав Амулет.
— І що ж далі? Попереджую: коли Саймон Лавлейс прийде сюди, я не триматимусь за цю штучку. Я з поклоном поверну її господареві. І покажу на штору, за якою ти тремтітимеш зі страху.
— Зачекай.
Хлопчина дістав із внутрішньої кишені куртки щось блискуче. Не пам’ятаю, чи згадував я, що його куртка була на три розміри більша, ніж треба. Колись, вочевидь, вона належала якомусь неохайному чарівникові, бо навіть зараз — після старанного ремонту — мала на собі сліди вогню, крові й пазурів. Я подумки побажав хлопчиськові такої самої долі.
Тепер він тримав у лівій руці начищений диск — бронзове магічне дзеркало. Зробивши правою рукою кілька пасів, хлопець зосереджено втупився в металеву поверхню. Невдовзі полонений біс — мешканець дзеркала, не знаю вже, хто саме, — обізвався. На диску з’явилося туманне зображення; хлопчина придивився до нього уважніше. Я стояв надто далеко, аби побачити щось у дзеркалі, та мені й без того було на що подивитися.
Я оглядав кімнату. Я шукав хоч якоїсь зачіпки до його імені. Листа з адресою, мітки з пральні на одязі. Таке мені вже траплялося. Ні, я, звичайно ж, не сподівався довідатися його справжнього імені... для початку вистачило б і офіційного[27].
Мені, однак, не пощастило. Найпромовистіше, найпотаємніше місце в кімнаті — його робочий стіл — було старанно застелене щільною чорною тканиною. Шафа з одягом стояла в кутку зачинена. Комод — так само. Серед свічок я помітив тріснуту вазу з квітами. Дивна, нівроку, подробиця! Навряд чи він сам туди поставив її: хтось, виходить, ним опікується.
27
Кожен чарівник має два імені — офіційне та істинне, надане при народженні. Істинне ім'я надають батьки — і, оскільки воно пов'язане зі справжньою сутністю, воно слугує джерелом як величезної сили, так і немочі. Чарівники намагаються зберігати свої справжні імена в таємниці, бо якщо його дізнається ворог, то зможе здобути над чарівником владу — так само й чарівник може викликати джина лише тоді, коли знає його істинне ім'я. Тому всякий чарівник старанно приховує своє справжнє ім'я і, досягаючи повноліття, бере собі нове, офіційне ім’я. Знати офіційне ім'я чарівника завжди корисно, та набагато корисніше знати його таємне ім'я.