Хлопчина ще раз махнув рукою, й поверхня дзеркала потьмяніла. Він засунув диск назад до кишені, а потім несподівано поглянув на мене. Ого! Зараз щось станеться!
— Бартімеусе, — промовив він. — Я велю тобі взяти Амулет Самарканда й заховати його в магічному сховищі чарівника Артура Андервуда. Заховати так, щоб він нічого не помітив.
І зробити це так потаємно, щоб ніхто — ні людина, ні дух, ні на цьому, ні на будь—якому іншому рівні, — не помітили тебе ні дорогою туди, ні дорогою назад. Після того я велю тобі негайно повернутися до мене — невидимо й нечутно, — й чекати дальших наказів.
Випаливши це одним духом, хлопчина аж посинів[28]. Я насупив свої кам’яні брови.
— Гаразд. Де це нещасне сховище?
Хлопець ледь помітно всміхнувся:
— Унизу.
11
Унизу.. Це справді здивувало мене.
— Підставляєш свого наставника? От уже змієня!
— Навіщо мені підставляти його? Просто мені треба, щоб ця річ була в безпеці, під захистом його сили. Ніхто не шукатиме Амулет там. — Він помовчав. — А якщо шукатиме...
—То ти будеш поза підозрою. Звичайна витівка чарівника. А ти здібний учень!
— Ніхто його там не шукатиме.
— Ти так гадаєш? Подивимося!
Та будь-що я не міг сидіти й сперечатись тут увесь день.
Я зачарував Амулет, зменшивши його й перетворивши на павутинку, що пливе в повітрі. Потім я туманом просочився крізь дірку в найближчій дошці, пробрався крізь порожній простір між поверхами і, перекинувшись павуком, обережно проліз крізь щілину в стелі кімнати поверхом нижче.
Я опинився в порожній ванні. Двері були відчинені. Я з усіх своїх вісьмох ніжок побіг тинькованою стелею. Мої щелепи аж трусилися з обурення. От уже зухвалий хлопчисько!
Підставити іншого чарівника—річ звичайна. Так би мовити, природна[29]. Зробити це з власним наставником — теж не диво, як не брати до уваги, що цьому шмаркачеві лише дванадцять років. Дорослі чарівники, ті сваряться раз по раз — аж до смішного. Але робити таке на початку кар’єри, коли тільки вивчаєш правила гри...
Чому я був так певен, що той чарівник — наставник хлопця? Доти, доки стародавні традиції не зруйнуються — й магії не почнуть навчати всіх разом, у школах (а це навряд), іншого пояснення просто не може бути. Чарівники жадають влади, яку їм дають знання, — жадають пристрасно, як жебраки золота. Отож вони ревно бережуть свою мудрість і вкрай неохоче діляться нею. Ще з часів Серединних Магів учні завжди живуть у своїх наставників — один наставник, один учень. І навчання відбувається таємно, в секреті. Від зикуратів до пірамід, від священних дубів до хмарочосів — за минулі чотири тисячі років нічого не змінилося.
Отож, підсумуймо: здається, цей невдячний хлопчисько заради власного порятунку готовий накликати на голову свого безневинного наставника гнів могутнього чарівника. Правду кажучи, це неабияк мене вразило. Навіть якщо взяти до уваги, що він у змові з кимось дорослим — можливо, з ворогом наставника, — для такого хлопчини це надзвичайно хитромудрий задум.
Навшпиньки, на своїх вісьмох ніжках, я пробрався в коридор, а тоді побачив наставника.
Про цього чарівника — пана Артура Андервуда — я досі не чув. Тому й припустив: це, мабуть, якийсь дрібний штукар, що шахрує на забобонах і ніколи не наважується турбувати таких високих істот, як я. Звичайно ж, коли він пройшов до ванної (вчасно я звідти втік), то переконався, що це — звичайнісінька посередність. Певною ознакою цього були всі незмінні прикмети, які простолюд чомусь пов’язує з великою й могутньою магією: нечесана сива грива, довга біла борода, що стримить уперед, мов корабельний ніс, і надзвичайно кошлаті брови[30]. Я уявив, як він — у чорному оксамитовому вбранні — прямує лондонськими вулицями, й волосся майорить за його спиною. В руках він повинен мати ціпка з золотим набалдашником, а на плечах—розкішного плаща. А може, навіть, і високого капелюха. Еге ж, примітне видовище. Надто як порівняти з тим, який він зараз: без упину наступає на довгі піжамні штанини й чухає собі місця, про які не годиться згадувати вголос, а під пахвою в нього стирчить згорнута газета.
— Марто! — гукнув він, перш ніж зачинити за собою двері.
Зі спальні визирнула маленька товста жіночка — на щастя, одягнена.
28
Як на мене, це було розумно. З такими спритними та хитромудрими істотами, як я, по—іншому не можна. Якщо чарівник зробить паузу для того, щоб передихнути, це часто можна витлумачити як закінчення, — а в такому разі трапляється, що зміст наказу чи міняється, чи перетворюється на нісенітницю. Взагалі, якщо ми можемо перетлумачити щось на власну користь, то неодмінно це робимо.
29
Чарівники — найбільш заздрісні, ревниві й лицемірні люди на світі, навіть якщо врахувати адвокатів та академіків. Вони вклоняються владі — і прагнуть до неї, використовуючи якнайменшу змогу позбутися суперника. За приблизними підрахунками, вісімдесят відсотків викликів духів спрямовані або на шахрайство проти колеги— чарівиика, або на захист від такого шахрайства. А в більшості сутичок між духами нічого особистого немає — вже через те, що ці сутички відбуваються не з їхньої волі. Нині, скажімо, я не маю до Фекварла жодних особливих почуттів... Хоча неправда — я його ненавиджу, та не більшою мірою, ніж зазвичай. Проте нашій взаємній ненависті знадобилося багато століть — і навіть тисячоліть, щоб зрости й зміцніти. Чарівники ж чубляться просто заради втіхи. А нам доводиться на них гарувати.
30
Менші чарівники геть зі шкіри пнуться, щоб відповідати цій традиційній магічній зовнішності. А справжні могутні маги здебільшого скидаються на бухгалтерів — їх це тішить.