— Що, любий?
— Ти, здається, казала, що покоївка вчора прибирала кімнати.
— Так. любий, прибирала. А що сталося?
— Онде зі стелі звисає павутиння. І в ній такий бридкий павук. От гидота! Цю покоївку треба звільнити.
— Ой, і справді бридкий. Не турбуйся, я з нею поговорю. Зараз я все приберу сама.
Великий маг недовірливо пирхнув і зачинив двері. Жінка хитнула головою й, мугикаючи якусь веселеньку пісеньку, подалася вниз. «Бридкий» павук зухвало змахнув двома ніжками й побіг стелею, тягнучи за собою павутинку.
Мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати вхід до робочого кабінету — він містився під сходами. Отам я й застряг. Двері було захищено від непроханих гостей оберегом у формі пентаграми — п’ятикутної зірки. Досить простенька штучка. Здавалося, ніби зірку намальовано облупленою червоною фарбою. Та коли якийсь необачний зайда відчинить двері, пастка спрацює, й «фарба» повернеться до первісного стану—з пентаграми вибухне вогняна блискавка.
Як на мене, звучить непогано. Та насправді — штучка до дурного проста. Може вразити хіба що надміру цікаву покоївку, та аж ніяк не Бартімеуса. Я захистив себе Щитом, торкнув ніжкою верхній край дверей — і тут-таки відскочив на метр.
У червоних контурах пентаграми з’явилися тоненькі жовтогарячі жилки. За секунду намальовані лінії розпливлись, а потім з верхнього променя зірки вдарив струмінь вогню, відскочив від стелі й линув до мене.
Я був готовий, що зараз мій Щит зазнає удару, одначе цього так і не сталося. Полум’я обігнуло мене і влучило в павутинку, яку я тяг за собою. Павутинка відразу всотала його — випила з пентаграми увесь вогонь, наче сік через соломинку. За мить усе скінчилося. Полум’я пропало. Зникло в павутинці, а та залишилася так само холодною.
Я здивовано озирнувся. На дерев’яних дверях кімнати видніла чорна, мов вугілля, пентаграма. Поки я зирив на неї, оберіг знову почав червоніти — поновлював заряд для наступного зайди.
Аж тут я зрозумів, що сталося. Авжеж! Амулет Самарканда зробив те, що й слід амулетові, — захистив свого носія[31]. І до того ж непогано. Без жодних труднощів висотав з оберега увесь заряд. От і чудово, мені це підходить. Знявши Щит, я проліз у щілину між дверима й одвірком — і опинився в кабінеті Андервуда.
За дверима пасток уже не було — на жодному з рівнів. Ще одна прикмета, що цей чарівник — не з найвищих. Я пригадав захисний ланцюг, що оточував будинок Саймона Лавлейса, — той ланцюг я подолав лише з чистісінького зухвальства. Якщо хлопець гадає, що під «захистом» його наставника Амулет буде в безпеці, то помиляється. Кімната була охайна, хоч і запорошена. Серед іншого там була замкнена шафа — саме в ній, напевно, Андервуд зберігав свої скарби. Я проліз туди крізь замкову щілину й протяг за собою павутинку.
Всередині я влаштував невелику Ілюмінацію. На трьох скляних полицях було старанно розкладено всілякий магічний дріб’язок. Деякі штучки — скажімо, Гаманець Бляхаря з потаємною кишенькою для «зникнення» монет, — узагалі не були чарівні. Я, мабуть, надміру завищив свою оцінку, назвавши цього Андервуда «посередністю». Я навіть трохи пожалів старого недотепу. Сподіваюся, Саймон Лавлейс ніколи не добереться до нього.
У дальшому кутку шафи стояв яванський птах—тотем; його дзьоб і пера аж посивіли від пороху. Я проволік павутинку між гаманцем і кролячою лапкою часів короля Едварда й заховав її за тотемом. Чудово. Тут її ніхто не знайде — хіба що шукатимуть навмисне. Врешті я розвіяв чари й повернув Амулетові його звичайний вигляд і розмір.
Своє завдання я виконав. Залишалося тільки повернутися до хлопця. Я без жодного клопоту покинув шафу та кабінет і вирушив нагору.
Отут і почалося найцікавіше.
Звичайно ж, я подався назад на горище й саме піднімався стелею над сходами, коли хлопчина зненацька пройшов повз мене. Він понуро плентався за дружиною чарівника; його, напевно, щойно витягли з кімнати.
Я вмить підбадьорився. Хлопець потрапив у халепу й, судячи з його обличчя, сам це розумів. Він знав, що я десь недалеко, до того ж вільний. Він знав, що я вирушу назад, бо велів мені «негайно, невидимо й нечутно повернутися до нього й чекати дальших наказів». Він розумів, що це дає тепер мені змогу ходити вслід за ним — слухати, дивитися, дізнаватись про нього більше, — й нічого з цим не міг зробити. І не зможе, аж доки повернеться до своєї кімнати і стане в пентакль.
Одне слово, ситуація вийшла з-під його контролю. Це небезпечно для будь-якого чарівника.
Обернувшись, я вирушив навздогін за ними. Мене ніхто не чув і не бачив — саме так, як мені було наказано.
31
Амулети — захисні магічні знаряддя, що відганяють зло. Це пасивні артефакти: хоч вони й здатні поглинути чи відбити будь—який різновид шкідливої магії, власник не може впливати на їхню дію. Цим вони й відрізняються від талісманів, що містять активні магічні сили, які власник може використовувати на свій розсуд. Скажімо, підкова — це найпростіший амулет, а семимильні чоботи — талісман.