Жінка привела хлопця до дверей на першому поверсі.
— Він тут, любий, — сказала вона.
— Гаразд, — відповів хлопчина. Голос у нього був покірний і сумний, що мені дуже сподобалось.
Вони увійшли: жінка — першою, хлопець — за нею. Двері зачинилися так швидко, що я мусив викинути вперед зо дві павутинки, аби встигнути залетіти всередину. Чудовий трюк — шкода, що його ніхто не бачив. Та що вдієш — мені звеліли бути «невидимим і нечутним».
Ми опинилися в напівтемній їдальні. Чарівник, Артур Андервуд, самотньо сидів за темним полірованим обіднім столом; перед ним стояли чашка, тарілочка й срібний кавник. Він саме заглибився в газету. Коли жінка з хлопцем увійшли, він саме перегорнув сторінку й знову склав газету навпіл, навіть не позирнувши на них.
Жінка підійшла ближче до стола.
— Артуре, Натаніель прийшов, — сказала вона.
Павук позадкував і сховався в темному куточку біля дверей. І. навіть почувши ці слова, залишився нерухомим — так, як це вміють павуки. Та всередині його аж струснуло з радощів.
Натаніель! Гаразд. Непогано для початку.
Я радо побачив, як хлопчина скривився. Очі його бігали туди—сюди — він, безперечно, шукав, чи я тут.
Чарівник не подав жодного знаку, що почув дружину, — так і сидів, утупившись у газету. Дружина заходилася порядкувати мізерний букетик із засушених квітів, що стояв на каміні. Тепер я здогадався, звідки взялася ваза з букетом у кімнаті хлопця. Засушені квіти — чоловікові, свіжі — учневі. Цікаво.
Андервуд знову розгорнув газету, перекинув сторінку, склав її навпіл і продовжив читання. Хлопчина мовчки стояв і чекав. Тепер, коли я перебував за межами кола — тобто поза владою хлопця, — я міг роздивитись його уважніше. Свою потріпану куртку він скинув, і тепер на ньому було скромніше вбрання — джемпер і сірі штани. Мокре волосся було зачесане назад. Під пахвою хлопець тримав стос паперу. Словом, зовсім інша людина.
Він не мав жодних особливих прикмет — ані родинок, ані шрамів, ані ще чогось помітного. Чорнявий, гостролиций. Шкіра дуже бліда. Стороння людина сказала б, що це звичайнісінький, нічим не примітний хлопчисько. Та я був мудріший і упередженіший, тож помітив і проникливі чіпкі очі, й пальці, що нетерпляче стукотіли по стосові паперу, а головне — його насторожене обличчя, ладне щомиті змінитися так, як від нього хочуть. Зараз, скажімо, він удавав покору та увагу, приємні будь—якому старому марнославцеві, та водночас озирався на всі боки, шукаючи мене.
Я вирішив полегшити йому задачу. Коли він поглянув у мій бік, я зо два рази переступив ніжками й бадьоро ворухнув черевцем. Хлопчина помітив мене, ще дужче зблід і закусив губу. Зараз він нічого не може зі мною вдіяти, не викривши свого задуму.
Поки я отак танцював, Андервуд раптом сердито буркнув і ляснув долонею по газеті.
— Ти тільки поглянь, Марто, — мовив він. — Цей Мейкпіс знову засмічує театри своєю східною бриднею. «Лебеді Аравії»... Ти чула, питаю я тебе, про такі сентиментальні дурниці? І на тобі — всі квитки розпродано аж до кінця січня! Отака нісенітниця.
— Всі квитки вже розпродано? Ой, Артуре, а я хотіла б піти...
— Ось тобі цитата: «Про те, як гарненька дівчина—місіонерка з Чізвіка закохалася в смаглявого джина...» — це не просто романтична балаканина, це ж досить небезпечно! Вони просто дурять людей!
— Але ж, Артуре...
— Марто, чи бачила ти коли—небудь джина? Чи траплявся тобі хоч один «чорноокий джин, погляд якого розтоплює серце»? Розтоплює обличчя — таке ще можливо.
— Звичайно, Артуре, твоя правда.
— Мейкпісові слід би про таке знати. Ганьба! Я неодмінно втрутився б, та він щось дуже приятелює з прем’єр-міністр ом.
— Так, любий. Хочеш іще кави?
— Ні. Краще б прем’єр не марнував час на світські розваги, а допомагав моєму Департаментові внутрішніх справ. Ще чотири крадіжки, Марто, чотири за останній тиждень!.. І знову — різні цінні предмети. Я вже казав тобі, що так ми полетимо сторч головою! — він обережно відгорнув рукою вуса й звично підніс чашку до вуст. Пив довго, гучно відсьорбуючи. — Марто, кава зовсім прохолола. Принеси, будь ласка, ще.
Дружина поспіхом рушила з кімнати. Коли вона вийшла, чарівник відклав газету і нарешті зробив ласку подивитись на свого учня.
— Ти тут, — буркнув він. — Нарешті.
Попри всі тривоги, хлопчина відповів напрочуд спокійним голосом:
—Так, сер. Ви посилали по мене, сер.
— Еге ж. посилав. Я поговорив з твоїми вчителями — і всі вони, крім пана Сіндри. задоволені твоїми успіхами. — Хлопчик хотів уже подякувати наставникові, але той промовистим порухом звелів йому мовчати. — Небом присягаюся: після того, що ти накоїв минулого року, ти не заслуговуєш таких оцінок. Та все ж — як не рахувати окремих помилок, на які я раз по раз звертав твою увагу, — ти досяг певного успіху в основних дисциплінах. Тому, — він витримав драматичну паузу, — я вирішив, що тобі пора здійснити свій перший виклик демона.