Останню фразу він промовив велично й повільно — задля того, щоб хлопчина пройнявся шанобливим настроєм. Та Натаніелеві — тепер я, на свою превелику радість, міг так його звати, — було до того байдуже. Його думки займав павук.
Андервуд помітив, що учень схвильований. Він владно постукав по столу, щоб привернути увагу хлопця.
— Послухай-но мене, хлопчику! — мовив він. — Якщо ти отак тремтітимеш від першої—ліпшої думки про виклик демона, то ніколи не станеш чарівником. Хороший чарівник не боїться нічого. Зрозумів?
Хлопчина змусив себе перевести погляд на наставника:
—Так, сер. Звичайно, сер.
—До того ж, під час виклику я буду біля тебе, в додатковому колі. Підготую з десяток захисних заклять і візьму з собою розмариновий порошок. Ми почнемо зі слабенького демона — з бісеняти—жабуна[32]. Якщо все пройде з успіхом, ми перейдемо до виклику мулера[33].
Старий чарівник був напрочуд неуважний: він не помітив зневажливих вогників в очах хлопчини. Він чув лише його ввічливі, в міру нетерплячі слова.
—Так, сер. Я не можу цього дочекатися, сер.
— Чудово. Ти вже маєш контактні лінзи?
— Так, сер. Мені прислали їх минулого тижня.
— Добре. Залишилось тільки одне питання, а саме...
— З тими дверима, сер?
— Не смій переривати мене, хлопчику! Це питання — а я відкладу його, якщо ти будеш такий зухвалий, — це вибір твого офіційного імені. Ми візьмемося до цього сьогодні ж по обіді. Принесеш мені до бібліотеки «Альманах імен Лоува», й ми разом підберемо тобі ім’я.
— Так, сер, — ледве чутно відповів хлопчина. Плечі його поникли. Йому не треба було дивитись, як я радо пританцьовую в своєму павутинні, аби пересвідчитись, що я все почув і все зрозумів.
То «Натаніель» — це не його офіційне ім’я! Це його справжнє ім’я! Цей дурник викликав мене раніше, ніж відмовився від свого справжнього імені. Й тепер воно мені відоме!
Андервуд засовався в кріслі.
— Ну, чого ти ще чекаєш, хлопчику? Зараз нема часу байдикувати. Тобі пора на уроки! Давай—но, мерщій!
— Так, сер. Дякую, сер.
Хлопець поплентався до дверей. А я з радощів пішов у повітрі перевертом, відштовхнувшись усіма вісьмома ніжками, й подався за ним.
Тепер він був у мене в руках. Він знає моє ім’я, а я — його. У нього — шість років досвіду, а в мене — п’ять тисяч і десять. За таких умов можна виграти чимало очок.
Я прямував за ним усю дорогу. Хлопчина ледве переступав ногами. Ну ж бо, ворушися! Повертайся до свого пентакля.
Я помчав уперед — мені кортіло розпочати змагання.
Чудово, тепер ми поговоримо по—іншому!
12
Одного разу влітку, коли Натаніелеві було вже десять років, він сидів зі своєю вчителькою на кам’яній лавці в садку й малював з натури каштан, що височів над муром. Сонце вигравало на червоній цеглі. На мурі байдикував сіро—білий кіт, ліниво помахуючи хвостом. Легенький вітерець ворушив листки дерева й доносив ледь чутний аромат квітучих азалій. Мох на статуї людини з блискавкою яскраво зеленів у сонячному промінні. Дзижчали комахи.
То був день, коли все змінилося.
—Терпіння, Натаніелю.
— Ви вже стільки разів говорили це, панно Лютієнс.
— І, безперечно, повторю ще раз. Ти надто невгамовний. Це твоя найбільша вада.
Натаніель роздратовано взявся штрихувати тінь на малюнку.
— Як це прикро! — вигукнув він. — Він ніколи нічого не дозволяє мені! Хіба що розставляти свічки, курильниці та інший мотлох. Я це можу зробити навіть сонний і стоячи на голові! Він навіть забороняє мені розмовляти з ними.
— Правильно, — рішуче промовила панна Лютієнс. — Натаніелю, не забувай: я просила тебе зобразити світлотінь. Без жодних різких ліній.— Це просто смішно! — скривився Натаніель. — Він навіть не розуміє, що я можу. Я прочитав усі його книжки і...
— Усі?
— Ну, не зовсім... Усі, що на тій поличці. Він казав, що їх мені вистачить до дванадцяти років. А мені немає ще й одинадцяти, панно Лютієнс. Я вже вивчив усі слова Управління й Контролю... ну, більшу частину. Я міг би віддати наказ джинові, якщо пан Андервуд викличе його для мене. Але ж він не дозволяє мені навіть спробувати.
32
Жабун — боязкувате бісеня, що за своїми виглядом та звичками скидається на недоумкувату жабу.