— Я навіть не знаю, Натаніелю, що гірше — твої вихваляння чи твоя нетерплячка. Облиш краще сердитись через те, чого ти поки не маєш, і радій тому, що в тебе вже є. Скажімо, цьому садкові. Я дуже рада, що ти придумав улаштувати наш нинішній урок саме тут.
— Я намагаюсь частіше сюди приходити. Тут мені краще думається.
— Нема нічого дивного. Тут тихо, самотньо... В Лондоні мало таких місць, тож дякуй долі.
— А він тут завжди зі мною, — Натаніель показав на статую. — Він мені подобається, хоч я й не знаю, хто це такий.
—Хто це такий? — панна Лютієнс відірвала погляд від альбому, хоч рука її працювала далі. — Відповідь дуже проста. Це Ґледстон.
—Хто?
— Ґледстон. Хіба ти не знаєш? Ви ж вивчаєте з паном Пер— селлом нову історію?
— Ми вивчаємо сучасну політику.
— Це теж політика, й не дуже давня. Ґледстон жив близько ста років тому. Він був великим героєм тієї доби. По всій країні стоять тисячі його статуй. І цілком по заслузі — з твоєї точки зору. Ти багатьом йому завдячуєш.
— Як це? — спантеличено перепитав Натаніель.
— То був наймогутніший чарівник з усіх, що ставали колись прем’єр-міністрами. Він владарював тридцять років вікторіанської доби. Саме він підкорив групи чарівників, що ворогували між собою, державній владі. Хіба ти не чув про його поєдинок із чаклуном ДізраелІ у Вестмінстерському сквері? Ні? То піди й подивися. Там досі видно обпечені плями. Ґледстон був славний своїм надзвичайним завзяттям і впертістю. Він ніколи не відступав, навіть коли програвав.
— Он як... — Натаніель подивився на суворе обличчя, що визирало з-під мохового килима. Кам’яна рука міцно стискала блискавку, цілячись нею у ворога.
— Панно Лютієнс, а чому відбувся той поєдинок?
— Як я розумію, Дізраелі непоштиво відгукнувся про Ґледстонову подругу. То була його велика помилка. Ґледстон ніколи й нікому не дозволяв зачіпати його честь або честь його друзів. Він був дуже могутній і міг кинути виклик будь— кому, хто його скривдить.
Панна Лютієнс здула з паперу графітовий порох і почала прискіпливо оглядати малюнок.
— До того ж, Ґледстон більше за всіх прислужився магічному піднесенню Лондона. На той час Прага залишалася наймогутнішим містом світу, хоч її час уже давно минув. Застаріле, занепаде місто, де чарівники розважалися бійками в нетрях гетто. Ґледстон опрацював нові цілі й нові шляхи. Він придбав деякі магічні реліквії й залучив сюди багато іноземних чарівників. І Лондон став таким, яким він є донині, — чи то на краще, чи на гірше. Цим, як я щойно сказала, ти йому й завдячуєш.
Натаніель здивовано поглянув на неї:
— А чому «чи то на краще, чи на гірше»? Що тут поганого?
Панна Лютієнс прикусила губу:
— Нинішня система дуже вигідна для чарівників — і для тих небагатьох щасливців, хто пристав до них. І набагато менш вигідна для всіх інших. А тепер покажи, що в тебе виходить.
Щось у голосі панни Лютієнс роздратувало Натаніеля. Йому пригадалися уроки пана Перселла.
— Не смійте так говорити про уряд! — вигукнув він. — Без чарівників країна залишилася б беззахисною! До влади прийшов би простолюд, і держава просто зруйнувалася б! Чарівники віддають своє життя служінню країні! Не забувайте про це, панно Лютієнс, — він сам почув, як різко звучить його власний голос.
— Я певна, що ти, коли виростеш, теж неодмінно присвятиш своє життя служінню країні, — так само незвично різко відповіла панна Лютієнс. — Та насправді, Натаніелю, чарівники є аж ніяк не в усіх країнах. Багато хто чудово обходиться й без них.
— Ви, здається, багато про це знаєте...
— Багато, як для скромної вчительки малювання? Й це так дивує тебе?
— Ну, ви ж лише простолюдинка... — Натаніель раптово замовк і почервонів. — Пробачте, я не хотів...
— Саме так, — коротко відповіла панна Лютієнс. — Я справді простолюдинка. Але ж чарівники не володіють монополією на знання. Жодною мірою. І, до того ж, знання і розум — цілком різні речі. Коли—небудь ти сам у цьому переконаєшся.
Кілька хвилин вони мовчки працювали над малюнками. Кіт на мурі ліниво проганяв осу, що кружляла над ним. Нарешті Натаніель обірвав мовчанку.
— Панно Лютієнс, а ви не хочете стати чарівницею? — тихенько запитав він.
Учителька сухо засміялася.
— Я не маю такого привілею, — відповіла вона. — Ні. Я просто вчителька малювання — й щаслива з того.
Натаніель спробував завести розмову по—іншому:
— А що робите, коли ви не тут? Тобто... не на моїх уроках?
— Звичайно ж, навчаю інших учнів. Що мені, по—твоєму, йти додому й там нудитись? Пан Андервуд платить мені не так багато, щоб я нудилася. Я мушу працювати.