—Хлопче, ти хоч розумієш, чого ти просиш?
— Я не розмовлятиму й не сперечатимусь із тобою, не гратиму в загадки чи азартні ігри, не...
— Послухай-но, я й сам не дуже хочу розмовляти з таким шмаркачем, як ти, отож облиш усю цю визубрену бридню. Хтось намагається тебе використовувати. Хто? Твій хазяїн, еге ж? Якийсь висохлий боягуз, що ховається за спиною в хлопчиська? — Я зачекав, поки дим трохи розвіється, і мій силует уперше виступив із затінку. — А задумавши з моєю допомогою пограбувати справжнього чарівника, ти двічі граєшся з вогнем. Де ми зараз? У Лондоні?
Хлопчина кивнув. Звичайно ж, це був Лондон! Якийсь огидний дім у центрі міста... Крізь ядучі випари я спробував роздивитись кімнату. Низька стеля, пухирчасті шпалери. На стіні — одна-єдина вицвіла репродукція, якийсь голландський пейзаж. Дивний вибір для хлопчини — йому радше личили б портрети поп—зірок чи футболістів... Чарівники здебільшого конформісти — навіть юні.
— Он як.— мій голос полагіднішав і посмутнішав. — Цей світ такий жорстокий, а ти так мало про нього знаєш.
— Я не боюсь тебе! Ти чув мою волю, а тепер — вирушай!
Другий наказ вирушати. Відчуття таке, ніби моїми нутрощами проїхалась парова машина. Я відчув, як мій силует затріпотів, наче вогник свічки. Еге ж, цей хлопчина має чарівну силу, хоч він і молодий.
— Тобі й не треба мене боятися. Принаймні поки що. Коли Саймон Лавлейс виявить, що його Амулет украдено, він тут— таки з’явиться до тебе. І не зважатиме на твої юні літа.
— Ти мусиш виконати мою волю.
— Так.
Хлопець і справді незворушний. І вкрай нерозумний.
Він махнув рукою. До мене долинули перші слова Спрямованого Болю. Цей хлопчина ладен був завдавати болю.
Я покинув його. І цього разу — без усяких видовищ.
2
Коли я приземлився на верхівку вуличного ліхтаря, лондонські сутінки пронизувала мжичка. Завжди мені отак щастить! Я прибрав вигляд чорного дрозда — жвавої пташини з яскраво—жовтим дзьобом і лискучими перами. За кілька хвилин я був так само вимоклий і наїжачений, як і будь— який інший птах у Гемпстеді. Крутнувши головою, я помітив з іншого боку вулиці величезне букове дерево. Листопадовий буревій уже обніс із нього все листя — тепер воно гнило біля його підніжжя, — та густе гілля все ж таки обіцяло хоч якесь укриття від дощу. Я пролетів над самотнім автомобілем, що тихенько повз кудись широким приміським шляхом, і пурхнув на бук. Уздовж вулиці височіли вілли, оточені високими мурами й вічнозеленими садками; в сутінках їхні потворні фасади біліли, мов обличчя мерців.
Я, напевно, був не в гуморі, тому мені все й видавалося таким похмурим. Дратували мене п’ять речей. По—перше — тупий біль, що супроводжував будь—яке фізичне втілення; я відчував його просто—таки кожною пір’їнкою. Можна, звичайно, перевтілитись, щоб трохи затамувати біль, та це приверне до мене зайву увагу — до того ж, у найкритичніший момент. Отож доти, доки я не буду певен, що мене ніхто не бачить, доведеться залишатися птахом.
По—друге — погода. Про неї я вже згадував.
По—третє, я забув про обмежені можливості матеріальних тіл. Зараз, скажімо, мені хотілося почухати дзьоба, і я марно намагався зробити це крилом.
По—четверте, отой хлопчина. Купа загадок, та й годі. Хто він такий? Звідки в нього таке небезпечне бажання? Як мені з ним поквитатися — за те, що він затяг мене до такої справи, перш ніж він помре?
По—п’яте... Амулет. З якого боку не глянь — це надзвичайно могутня річ. Що той хлопчина з ним робитиме, коли одержить його, — я геть-чисто не розумів. Він же не вміє користуватись ним! Може, просто носитиме, наче модну прикрасу? А може, це останнє захоплення серед чарівників — красти в суперників амулети, наче ті ковпаки з автомобільних дисків? Але ж я ніколи не займався такими крадіжками. А справа ця, здається, непроста — навіть для мене.
Я заплющив пташині очі й відкрив свій внутрішній погляд, на всіх семи рівнях по черзі[4]. Шукаючи кращого спостережного місця, я озирнувся на всі боки й перескочив на сусідню гілку. Якнайменш три вілли, що видніли вздовж вулиці, мали магічний захист — явний доказ фешенебельності цих місць. Дві дальші вілли я не став вивчати; мене цікавила найближча, що стояла трохи віддалік від бруківки — так, що світло ліхтарів не сягало її. Ось вона, резиденція чарівника Саймона Лавлейса.
На першому рівні все було чисто, та вже на другому власник вілли примудрився навісити захисний ланцюг — він обплутував високий мур садка, наче синя мерехтлива павутинка. Це було ще не все: мерехтіння линуло вгору, утворюючи над невеликим білим будинком величезну осяйну баню.
4
Я маю доступ до семи рівнів буття. Вони частково перекривають один одного, мов шари пом'ятого віденського торта. Семи рівнів вистачить будь—кому. Ті, хто працюють із більшою кількістю, просто хизуються.