Я спрямував у бік ропухи трохи магії. Зі стелі витекла густа пара і огорнула спостерігача. Поки засліплена ропуха спантеличено стрибала й кумкала, я помчав до дверей у кінці коридору. З усіх дверей, що виходили сюди, тільки ці не мали замкової щілини. До того ж під деревом, пофарбованим набіло, ховалися металеві смути. Аж дві причини, щоб розпочати саме з цих дверей.
Під дверима була малесенька тріщинка, замала для комахи, та мені все одно до болю хотілося перемінитись. Муха розпливлася струмочком диму, що просяк через тріщинку — тієї самої миті, коли пара довкола ропухи саме розвіялася.
У кімнаті я перетворився на дитину.
Якби я знав, як звуть отого учня, то навмисне обернувся б на нього — нехай Саймон Лавлейс посушить собі мозок, розплутуючи це викрадення. Та не знаючи його імені, я не мав такої змоги. Отож я перетворився на хлопчика, якого знав — і навіть любив — за давніх часів. Його прах уже давно сплив водами Нілу, тож мій злочин нічим йому не зашкодить. А мені просто приємно було згадати його. Він був смаглявий, із жвавими очима, в білій пов’язці на стегнах. Хлопчик озирнувся, схиливши за своїм звичаєм голову набік.
У кімнаті не було жодного вікна. Вздовж стін стояло кілька шафок, заповнених усіляким магічним дріб’язком. Здебільшого цей дріб’язок міг придатися хіба що для фокусів[11]. Та водночас тут було й декілька цікавіших штучок.
Скажімо, оцей ріг для виклику демонів. Я знав, що він справжній, бо варто було глянути на нього, як мене занудило. Один раз дмухнеш у такий — і всі, хто опиниться в межах чарівникової сили, приповзуть до нього на череві й благатимуть, щоб він щось наказав їм. Жорстоке й дуже давнє знаряддя.
В іншій шафці лежало глиняне око. Колись я вже бачив таке — в голові голема. Цікаво, цей бовдур Лавлейс знає силу такого ока? Навряд. Придбав, мабуть, десь на ярмарку в Центральній Європі — так собі, на пам’ять. Магічний туризм, у біса...[12]Якщо Лавлейсові не пощастить, колись ця штучка вб’є його.
Тут зберігавсь і Амулет Самарканда — в окремій маленькій шафці, захищений склом і власною репутацією. Я підійшов ближче, перевіривши про всяк випадок рівні. Небезпеки ніби немає, та на сьомому рівні відчутне якесь коливання. Ні, не тут, але десь поблизу. Треба поспішати.
Амулет був невеличкий, зроблений із померклого золота. Він висів на короткому золотому ланцюгу. Посередині видніла овальна нефритова вставка. На золоті було викарбувано нехитрий візерунок — коней на бігу. Коні були головним багатством якогось племені з Центральної Азії, що три тисячі років тому створило цей Амулет, а потім поховало його в могилі однієї зі своїх царівен. Там його й відшукав у 1950—х роках якийсь російський археолог, у якого цю коштовність невдовзі вкрав один чарівник, провідавши про його справжню цінність. Як Амулет потрапив до Саймона Лавлейса, кого заради цього довелося вбити чи обдурити, — я не мав жодної гадки.
Я знову схилив набік голову й прислухався. Довкола було тихо.
Я заніс свою хлоп’ячу руку над шафкою, всміхнувся, мов до дзеркала, — й щосили вдарив кулаком по склу.
Струс магічної енергії збурив усі сім рівнів. Я схопив Амулет і надяг на шию. Потім хутко обернувся. У кімнаті все було так само, та я відчував, як щось лине сьомим рівнем — і стрімко наближається до мене.
Час нишпорити потайки минув.
Уже майнувши до дверей, я краєм ока помітив, як у повітрі несподівано відкрився портал. Хтось ступив до кімнати, затуливши собою чорний прохід.
Налетівши на двері, я грюкнув по них своїм хлоп’ячим кулачком. Двері склалися навпіл, наче гральна карта. Не марнуючи жодної миті, я кинувся через поріг.
Коли я опинився в коридорі, до мене миттю обернулася ропуха. З її роззявленої пащі вилетіла грудка зеленого слизу — ця тварюка націлялася мені в голову. Я ухилився, грудка влучила в стіну, знищила картину і роз’їла шпалери й тиньк аж до цегли.
Я жбурнув у ропуху закляття Зменшення. Тварина з жалібним кумканням обернулася на малесеньку кульку й ляпнулася на підлогу. А я вже мчав далі. Дорогою я створив довкола свого людського тіла Щит — на той випадок, якщо в мене теж чимось пожбурять.
Це рішення виявилось мудрим, бо наступної миті спалахнув зелений вогонь і біля мене просто-таки розірвався згусток енергії: переслідувач застосував закляття Вибуху. Вибух виявився такий потужний, що мене кинуло вперед і я врізався головою в стіну. Зелене полум’я облизнуло мене, залишивши на шпалерах смути — ніби від пальців велетенської руки.
Я підхопився, струшуючи з себе уламки цегли, і озирнувся.
11
Ні, на простолюдина це справило б неабияке враження. Там були кришталеві кулі, магічні дзеркала, черепи з гробниць, мощі святих, відібрані в сибірських шаманів жезли для закляття духів, пляшки з кров'ю сумнівного походження, знахарські маски, опудала крокодилів, новомодні чарівні палички, вішак із плащами для різних церемоній — і сила-силенна товстих магічних книжок; здавалося, ніби їх було написано за прадавніх часів і оправлено чи не в людську шкіру, проте цілком імовірно, що їх тиждень тому виготовили на якійсь фабриці в Кетфорді. Чарівники полюбляють такий мотлох: їм подобається огортати себе штукарською таємничістю. А дехто взагалі мало не вірить в усі ці дурниці. А ще вони просто обожнюють наганяти страх на новачків. До того ж, такі цяцьки відвертають увагу від справжнього джерела їхньої сили. Тобто від нас.
12
Вони просто подуріли на ньому! їздять із автобусними екскурсіями по місцях усіляких магічних подій (чи навіть наймають літаки — коштів їм вистачає). Захоплено зойкають, відвідуючи храми, місця народження славетних магів чи їхньої моторошної смерті. Так і силкуються поцупити уламок статуї чи обнишпорити товчок, сподіваючись дешево купити якийсь чарівний непотріб. Ні, мене дратує не їхній культурний вандалізм. Просто зазвичай ці туристи вкрай брутальні.