У кінці коридору на дверях стояла висока чоловіча постать із яскраво—червоною шкірою й шакалячою головою.
— Бартімеусе!
Коридором прокотився ще один Вибух. Я крутнувся в бік сходів — і, коли Вибух розніс на порох ріг стіни, промчав поруччям і проїхав зо два метри чорно—білою підлогою, розтрощивши безліч плиток.
Підскочивши, я поглянув у бік парадних дверей. Крізь матове скло було видно жовтий силует одного з вартових. Цей дурень причаївся в засідці, гадаючи, що його не видно зсередини. Тому я вирішив вийти надвір десь в іншому місці. Розум завжди перемагає грубу силу!
Та будь-що я мав якнайшвидше забиратися звідси. Гамір, який лунав згори, свідчив про гонитву.
Я пробіг через дві кімнати — бібліотеку та їдальню, — щоразу кидаючись до вікна й відступаючи, бо надворі бовванів хтось із жовтих вартових, або навіть і не один. Глупоту цих тварюк, що діяли так безглуздо, можна було зіставити хіба що з моїм небажанням перевіряти, якою саме магічною силою їх озброєно.
Ззаду хтось шалено вигукував моє ім'я. Передчуваючи недобре, я відчинив наступні двері і опинився на кухні. Внутрішніх дверей тут більше не було, зате був прохід, що вів до теплиці, де росли всілякі трави та зелень. За теплицею виднів садок, де в повітрі гасали ті самі троє вартових на своїх триніжках. Щоб виграти час, я наклав на двері позаду себе Печатку. А потім озирнувся — й побачив кухаря.
Кухар глибоко сидів на стільці, виставивши ноги на кухонний стіл. Гладкий, веселий, рум’яний чолов’яга з величезним сікачем для м’яса в руці. Цим сікачем він старанно обрізав собі нігті, кидаючи краєчки точнісінько в камін. Та водночас кухар не зводив з мене своїх маленьких чорних очиць.
Мені зробилося недобре. Цього кухаря, здається, нітрохи не здивувала поява в нього на кухні хлопчика—єгиптянина. Я перевірив його на інших рівнях. Із першого по шостий він був однаковісінький — гладкий чолов’яга в білому фартусі. А на сьомому..
Отакої.
— Бартімеусе!
— Фекварле!
— Як ся маєш?
— Непогано.
— Щось давненько тебе не було.
— Якось так.
— Шкода, еге ж?
— Еге ж... Ну ось я й тут...
— А й справді.
Під час цієї милої бесіди з-за дверей без упину лунали Вибухи. Та моя Печатка трималася міцно. Я спробував усміхнутись якнайлагідніше.
— Джабор і досі такий вразливий?
— Еге ж, такий самий. Тільки здається мені, Бартімеусе, що тепер він став ще голодніший. Це, мабуть, єдина зміна. Подивишся, то він ніколи не буває ситий — навіть тоді, як щойно попоїсть. А нині — ти й сам це бачиш — таке трапляється нечасто.
— Що ж це — «не годуй собак, щоб лютіші були»? Так, мабуть, чинить ваш хазяїн? Скільки ж у нього сили, щоб тримати в неволі вас із Джабором?
Скривившись в усмішці, кухар пожбурив до каміна ще один краєчок нігтя. Ніготь застряг у тиньку на стелі.
—Ти ж знаєш, Бартімеусе, що в добірному товаристві таких слів не кажуть. Просто ми з Джабором граємо з далеким прицілом.
—Авжеж, авжеж.
— До речі, про різницю в силах... Я помітив, що ти волієш не звертатися до мене на сьомому рівні. Це якось нечемно. Хіба ти боїшся мого справжнього вигляду?
— Ні, Фекварле. Просто мене від нього нудить[13].
— Дякую. До речі, Бартімеусе, я в захваті від твого вигляду. Дуже мило. Я бачу, тебе обтяжує один амулет... Може, зробиш ласку зняти його й покласти на отой стіл? Тоді, якщо ти скажеш мені, на якого чарівника працюєш, я постараюся зробити так, щоб наша зустріч не завершилась фатальним для тебе чином.
— Красно дякую. Але ж ти знаєш, що я не можу цього зробити[14].
Кухар устромив свій сікач у стіл.
— Поговорімо щиро. Ти можеш. І зробиш. Я проти тебе нічого не маю. Можливо, ми колись знову працюватимемо разом. Та нині я зв’язаний — так само, як і ти. І теж мушу
виконувати свій обов’язок. Отож усе, як завжди, зводиться до сили. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що сьогодні ти не в найкращій формі — інакше ти вийшов би парадними дверима, прибивши дорогою триногів. А так вони ганяли тебе туди—сюди, аж поки загнали до мене.
— Я просто хотів порозважатися.
— Гм-м... Бартімеусе, може, годі вже посуватися до вікна? Таку витівку помітить навіть людина.[15] До того ж, надворі на тебе все одно чекають триноги. Віддай Амулет — інакше переконаєшся, що твій кволий Щит нікуди не годиться.
Сказавши це, він підхопився й простяг руку. Запанувала мовчанка. З-за моєї Печатки досі було чути Вибухи. Еге ж, уяви Джаборові бракує, зате впертості в нього — надміру. Нічого, ці двері й самі ще досить міцні. В садку ширяли троє вартових, зирячи на мене всіма своїми очима. Я озирнувся, шукаючи виходу.
14
Не зовсім так. Я міг би віддати Амулет, і цим провалити всю справу. Та після цього — навіть якби я зміг утекти від Фекварла — довелося б повернутись ні з чим до того блідого хлопчиська. Моя невдача остаточно віддала б мене на його милість. А це мені чомусь не подобалося.