Буйвітер швидко роззирнувся навколо, на випадок, якщо витік чарів з Чарівницького кварталу, розташованого через річку, миттєво переправив їх у інше місце. Але ж ні — це й досі був «Барабан», із закіптюженими стінами, долівкою з перегною старого оситняка й безіменних жучків, із прокислим пивом, яке не так продавалось, як просто позичалося на деякий час. Він спробував підібрати зображення до слова «вишуканий», чи то радше до найближчого тробського відповідника, що звучить як «ця приємна химерність конструкції, притаманна маленьким кораловим хатинкам губкоїдних пігмеїв з Орогайського півострова.»
Його розум здався від надзусиль.
Відвідувач продовжив: — Мене звати Двоквіт, — і протягнув руку. Решта троє інстинктивно глянули, чи нема там раптом монети.
— Радий знайомству, — відказав чарівник. — Я — Буйвітер. Послухай, я не жартую. Це небезпечне місце.
— Прекрасно! Якраз те, що мені потрібно!
— Га?
— Що це таке в кухлях?
— Це? Пиво. Спасибі, Грубаню. Так. Пиво. Ну, ти знаєш. Пиво.
— Ааа, типовий напій. Маленького золотого буде достатньо, як думаєш? Я не хочу когось образити.
Він вже наполовину витягнув його із гаманця.
— Та-ага, — прохрипів Буйвітер. — Маю на увазі, ні, ти нікого не образиш.
— Добре. Ти кажеш, що це небезпечне місце. Себто сюди часто заглядають герої та шукачі пригод?
Буйвітер поміркував.
—Так... — промовив нарешті.
— Прекрасно. Я б хотів познайомитися з кимось із них.
Нарешті чарівник допетрав.
— А, — сказав він. — Ти приїхав по найманців («воїнів, що борються за плем’я, у якого більше молочних горішків»)?
— Е, ні. Я лише хочу з ними познайомитись. Аби, приїхавши додому, я міг усім це розповісти.
Буйвітер подумав, що після зустрічі з клієнтурою «Барабана» Двоквіт уже ніколи не повернеться додому, хіба що живе десь біля ріки і його тіло буде пропливати повз.
— А де твій дім? — запитав чарівник.
Він зауважив, що Грубань прослизнув у якусь бокову кімнату. Г’ю з підозрою спостерігав з-за найближчого столу.
— Ти чував про місто Бес-Пеларґік?
— Ну, я недовго був у Тробі. Лише так, проходом...
— Це не в Тробі. Я розмовляю тробською, бо в наших портах багато моряків з цієї місцини. Бес-Пеларґік — великий морський порт Аґатійської імперії.
— На жаль, ніколи не чув про неї.
Двоквіт здивовано здійняв брови.
— Ні? Вона доволі велика. Якщо плисти впередньо від Брунатних островів, то близько за тиждень будеш на місці. З тобою все гаразд?
Він оббіг навколо столу і поплескав чарівника по спині. Буйвітер захлинувся пивом.
— Противажний континент!
За три квартали звідти літній чоловік кинув монетку в блюдце з кислотою та легенько нею покрутив. Грубань нетерпляче очікував, почуваючись неспокійно в кімнаті, заповненій шумом чанів та булькотом мензурок і де з вишикуваних полиць виступали напівзатінені обриси, що нагадували черепи та химерні опудала.
— Ну? — вимогливо мовив він.
— Із цим не можна поспішати, — пробуркотів старий алхімік. — Випробування потребують часу.
Він потицяв у блюдці, де монета тепер лежала у вихорі зеленого, зробив деякі обчислення на шматку пергаменту.
— Неабияк цікавий результат, — нарешті сказав він.
— Воно справжнє?
Старий зморщив губи.
— Залежить від того, що вважати справжнім, — мовив він. — Якщо маєте на увазі: чи є ця монета такою ж, як, скажімо, п’ятдесятидоларова, тоді відповідь ні.
— Я так і знав! — крикнув шинкар і попрямував до дверей.
— Я не певний, що достатньо чітко пояснив, — мовив алхімік. Грубань злісно розвернувся:
— Тобто?
— Ну, розумієте, з плином часу та подій наші монети стали дещо розбавленими. Вміст золота в монеті в середньому заледве чотири дванадцяті, а решту заповнюють сріблом, міддю...
— Що з того?
— Я сказав, що ця монета не така, як наші. Це чисте золото.
Коли Грубань поспіхом пішов, алхімік на якийсь час втупився поглядом у стелю, а потім вийняв малесенький шматок тонкого пергаменту, порився серед всячини на столі в пошуках ручки й написав дуже коротке невеличке повідомлення. Тоді він підійшов до своїх кліток із білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї з кліток вийняв лискучого щура, запхнув пергамент до флакона, прикріпленого до задньої ноги, і відпустив тварину.
Вона мить пообнюхувала підлогу, а тоді зникла в дірі біля дальньої стіни. Приблизно в цей час досі неуспішна ворожка, що жила по інший бік кварталу, кинула оком у свою скляну кулю. У неї вирвався легенький крик, і за годину вона продала свої коштовності, різноманітне чарівне приладдя, більшість одягу та майже все інше майно, котре було би незручно перевозити найшвидшим конем, якого лише вона могла придбати. Той факт, що пізніше, коли її дім згорів дотла, сама вона загинула в раптовому зсуві в Морпоркських горах, доводить, що у Смерті також є почуття гумору.