На його цілковитий подив, він більше не відчував страху. Чи не вперше за все своє життя Буйвітрові не було лячно. Шкода, що це, вочевидь, триватиме недовго.
Смерть дійшов певного висновку.
— ТИ МОЖЕШ УМЕРТИ ВІД ЖАХУ, — відповів голос з-під каптура. Він усе ще тримав могильний тон, але відчувалося слабке дрижання від невпевненості.
— Не цього разу, — самовдоволено парирував Буйвітер.
— ПРИЧИНА НЕ Є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ, — мовив Смерть. — Я МОЖУ ПРОСТО ВБИТИ ТЕБЕ.
— Е, ні! Так не можна! Це буде навмисне вбивство!
Постать зітхнула й опустила каптур. Буйвітер очікував побачити зашкірене лице Смерті, але натомість перед ним було бліде й дещо прозористе обличчя доволі збентеженої істоти, якогось демона неначе.
— Я все лиш спаскудив, так? — стомлено мовила істота.
— Ти не Смерть! Хто ти? — вигукнув Буйвітер.
— Золотуха.
— Золотуха?
— Смерть не зміг прийти, — журливо мовив демон. — У Псевдополісі панує велика чума. Він змушений виконувати свій обов’язок на вулицях цього міста, тому й відрядив мене по твою душу.
— Ще ніхто не вмер від золотухи! І в мене є законні привілеї, адже я чарівник!
— Гаразд, гаразд. Це була велика можливість для мене, — мовив Золотуха. — Але поглянь на це з іншого боку — мені варто лише змахнути косою і твоє життя скінчиться точнісінько так само, як би це зробив Смерть. Ніхто й не знатиме.
— Я знатиму! — рубнув Буйвітер.
— Не знатимеш. Ти будеш мертвим, — логічно завершив Золотуха.
— Іди лісом, — прогарчав чаклун.
— Ну гаразд, — мовив демон, здіймаючи косу, — але чому б не поглянути на ситуацію з мого боку? Ця справа дуже важлива для мене. І погодься, твоє життя не таке вже й солодке. Реінкарнація може стати тільки покращенням… ой.
Демон затулив рота рукою, але Буйвітер уже тикав на нього тремтячим пальцем.
— Реінкарнація! — захоплено вигукнув він. — Отже, містики кажуть правду!
— Я нічого не стверджую, — роздратовано мовив Золотуха. — Це просто зірвалося з язика. То що... ти вмреш добровільно чи ні?
— Ні, — відповів Буйвітер.
— Як бажаєш, — мовив демон і звів своє знаряддя. Золотуха доволі професійно свиснув косою, однак Буйвітер зник. Насправді, він був за кілька метрів унизу, до того ж поступово віддаляючись, бо гілка обрала саме ту мить, щоби тріснути і відновити його тимчасово припинену подорож у міжзоряну безодню.
— Повернись! — крикнув демон.
Буйвітер не відповів. Він падав животом униз назустріч потоку повітря, вдивляючись у хмари, які мало-помалу розчинялися.
Хмар не стало.
Унизу до Буйвітра підморгував увесь Усесвіт. Ось велетенський, масивний, поцяткований кратерами Великий А’Туїн. Ось крихітний місяць Плаского світу. А ось той далекий світлячок може бути лише «Мужнім мандрівником». Навколо блискуче мерехтіли зірки, наче діаманти, розсипані на чорному оксамиті. Вони вабили й аж кликали до себе найхоробріших відчайдухів…
Усе Творіння чекало, що Буйвітер упаде в його обійми. І він упав. Іншого виходу не було.