— Товарищ Фельдман!
Він подумав: «На кожного Фельдмана завжди свій Кожух знайдеться».
Пальцями, які вже відмовлялися слухатися, розв'язав мішечок. У ніздрі відразу вдарив забутий аромат пахучого тютюну.
…Швидко виселяли, викидали з хати, — чекали вже підводи до станції, а там на холодну смерть, але встиг батько заховати для сина єдине, що міг…
Дивний спокій і давно забуте почуття щастя повернення додому наповнили його душу. Кулеметна черга вдарила у вікно, залишаючи на білій стіні цівку широких темних відбитків. Кожух слабко посміхнувся.
На вулицю впала стіна дощу. Перші краплі заторохкотіли по вікнах хати, залишаючи стрімкі в'юнки, і через мить все скло закрив прозорий і чистий шар води.
ЕПІЛОГ
Кожен вечір я приходжу до кав'ярні Длугоша. Які б термінові справи у мене не були, я завжди знаходжу хоча б пару десятків хвилин, щоб посидіти там, випити кухоль пива і перекинутися кількома фразами зі знайомими. Я дивлюся на двері, і кожен раз, коли дзвонить дзвінок на дверях кав'ярні, сповіщаючи про нових відвідувачів, мимоволі напружуюся. Мені здається, що саме зараз сюди увійдуть мої товариші і я знов зможу обмінятися кпинами з Кожухом, вислухати міркування отця Василя про зміст віри, спланувати з Бойчуком нові шляхи Боротьби і висловити полковнику свої думки щодо розвитку історії. А головне, дізнатися — що чекає там, за чорним отвором…
І тільки тоді я зможу поїхати в одну далеку і спокійну країну, де під чужим іменем живе Наталка.
Але кожен раз заходять інші. Серед них українських ветеранів стає все менше. За останній час багато виїхало з Подебрад, інші зав'язли в роботі і злиднях. Колись, стиснуті в залізний п'ястук, зберігши братство у таборах для інтернованих, ми ще залишалися Армією в перші роки мирного еміграційного життя. Тоді нас об'єднувала надія на повернення. Тепер наше братство поступово розпадається, розсіюючись по всьому світі.
Учора ми проводжали з десяток козаків до Іноземного легіону. Я розумів їх. Злидні і безробіття міського життя, нудьга за минулими часами, нестримно штовхала їх туди, де хоч щось могло нагадати їм про часи, коли вони знаходилися на вершині свого вояцького щастя.
Прощання було сумне — всі розуміли, що розстаємося назавжди. Розмовляли мало — ковтали, не п'яніючи, горілку і співали довгі степові пісні.
Біля мене сидів курінний Гоголь. Чомусь мені завжди було трохи ніяково в його присутності. Можливо, цьому сприяло його прізвище. Він не співав, лише уважно слухав, спершись на руку. Над столом лунало «Повій, вітре, на Вкраїну». Високий дишкант заспівувача, підносився в незнані світи, і злагоджений спів інших, розсипаний на підголоски, надавав цій пісні урочистого трагізму і невимовного суму.
Коли спів завершився і за столом знову піднявся гомін, Гоголь, ні до кого не звертаючись, почав розповідати. Але я достеменно знав, що ці слова призначені мені.
— Пам'ятаю, як у вісімнадцятому з п'ятьма вільними козаками перебирався через Хорол. Червоні вдарили по броду з гармат. Я їхав в середині колони. Березнева вода була холодна як смерть. Від вибухів коні почали дуріти. Раптом щось луснуло в моїх вухах. Стіна води піднялася переді мною. Декілька секунд навколо мене падав дощ з талої води та шматків криги. Коли я отямився, навколо нікого не було — щезли навіть коні. Я вибрався на берег і добрався до свого куреня. Згадувати про цей випадок я почав тільки тут. І знаєш, що мені здалося? А може, це мене на шматки розніс гарматний постріл? А козаки продовжили війну, яка завершилася по-іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія. Тому ми ніколи не знайдемо спокою, поки не відшукаємо свій втрачений шлях.
Гоголь підвівся, кивнув мені на прощання і тяжкими кроками вийшов з кімнати. Більше я його не бачив…
…Я буду чекати ще довго. Надія живе в мені. Але вона слабшає з кожним незнайомим відвідувачем кав'ярні. Коли її залишиться зовсім мало, я піду до своєї кімнати і зберу речі. Візьму в Академії відпустку і відправлюся на польсько — совєтський кордон. Вночі перейду його і проберуся до чорного отвору посередині руїн монастирського подвір'я.
Я знаю що там зустріну.
— КІНЕЦЬ —
Текст звірено з виданням: Білий Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах «Кальміюс». — Число 2 (6), 1999.; Число 3–4 (7–8), 1999.
Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху «Кальміюс»: www.kalmiyus.h1.ru
Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво» www.chtyvo.org.ua