10 травня. Був присутній при розмові батька з двома євреями-банкірами, ті пропонували йому продати за досить непогані гроші ділянку, яку в народі називають «Чернецьким лісом». Батько рішуче відмовився. Я його розумію, бо саме там знаходиться наш родовий цвинтар. Покупці відразу почали вибачатися і швидко від'їхали.
Читав «Ранкову зорю» Якова Бйоме. Знов згадав професора. Чим він зараз займається? Перед самим моїм від'їздом він казав мені, що наблизився до остаточного розуміння того, що він називає світовим «жахом історії». Не знаю, може, старий дійсно має рацію. В його дослідженні я відігравав більш ніж маленьку роль одного з чисельних асистентів. Тоді мені здавалося, що я працюю над відкриттям, яке переверне уявлення людства про свою історію, але тут, де все незмінне протягом століть, — ці ліси, маєтки, селяни, бали і небо, — ідеї професора здаються мені божевіллям.
Згадав! Професор просив мене зібрати для нього якісь старовинні легенди, пов'язані з минулим нашої Волині. Вцілому більшість німців занадто захоплена цим романтичним шуканням народних легенд, хоча професор загадково запевняв, що це для його досліджень. Треба запитати у батька, хто ще тут цікавиться цим мотлохом.
12 травня. Здається, я зможу виконати завдання професора. Батько, хоч і здивувався моєму проханню, але порадив звернутися до поміщика Петра Порецького. Виявляється, той належить до напівзабутого покоління так званих «хлопоманів», які раптом згадали про те, що їх предки розмовляли цією селянською мовою, називалися «козаками» і воювали з Річчю Посполитою. Місцеве польське суспільство, а воно тут все польське, Порецького не сприймає, але батько з ним приятелює. Здається, колись мій прадід разом з його дідом воював у кавалерії Понятовського.
Батько навіть погодився відправитися разом зі мною до дивного сусіда і представити мене.
14 травня. Учора цілий день провели у Порецького. Багато вражень. Думаю, що для професора тут знайдеться дещо цікаве. Вранці Яким підготував коляску, і ми здійснили приємну подорож по травневому лісу. Маєток Порецького досить впорядкований і справляє добре враження заможного господарства. Сам господар — колоритна постать. Здоровий дідуган з незгасаючою люлькою, сивими вусами, в широкій киреї.
Видно було, що він не звик до гостей-шляхтичів, але прийняв нас досить гідно. Порецький живе в будинку, який нагадує велику селянську хату. Всередині це справжній музей. На стінах православні ікони, селянські рушники, старовинна зброя. Незабаром ми сиділи за накритим столом. Страви нам подавала надзвичайно вродлива дівчина, приблизно шістнадцяти років, одягнута в народний одяг. У неї чорне волосся, заплетене по-селянськи в довгі коси, і великі живі карі очі. Старий Порецький з задоволенням повідомив, що це його онучка Наталка. Здається, що я занадто багато на неї дивився.
Чудова домашня горілка сприяла бесіді. Порецький давно збирає матеріали до історії свого роду та навколишніх країв. Він розповів багато цікавого і, думаю, мені варто ще декілька разів навідатися до нього.
Але найбільше вразила мене розповідь про «Чернецький ліс», яку Порецький колись записав в одного старого селянина. Її я спробую відтворити дослівно (наскільки я знаю місцеву селянську говірку), і відправити професору.
15 «Чернецький ліс»
«Так от, пращур ваш, як я казав, був людиною достойною та щирою. За часів Хмельниччини Вкраїна добряче звеселилася, і він осторонь не залишився, а разом з великим Богданом багацько вражої крови пролив. В чорну годину під Охматовим підстрелив його лядський жовнір. Гетьман сину його в помин за батькові доблесті пожалував в цих краях маєток. Ось таким робом ваш рід тут і вкоренився. Ну а далі у Гетьманщині чрез старшинські чвари та пиху, підступність лядську і московську, така веремія зачалася, що вже хто й знав — чи він під крулем, чи за царем пребуває, а скільки народу в цій усобиці загинуло, то і не порахувати.
Втім предки ваші в цих лісах зацілили. А ще й до всього прапрадід ваш, Іван Закревський добряче за Паліївщину відзначився, особливо коли у літо Боже 1704 ляхам під Хвастовом козаки відбій славний зробили, хоча і мав шляк тоді від мортирної бомби, що під ним коня в клоччя розірвала.
Але лукавий пильно за нами грішними стежить, і вже син достеменного Івана, відправлений навчатися наукам до колегіуму, перекинувся до Риму. Вернувся в рідний маєток і носом закрутив: і батьків будинок немов на хлопську хату схожий, і батько рідний не тією мовою балакає, і церква не те що унійна, але, навіть, і схизматська. Старий Іван від такого синового покатоличення дуже засмутився і невдовзі помер. А син його, той пекельний Мартин, заходився вже по-своєму маєтком керувати. Батькових козаків визначних, що з родинами при старому полковнику перебували, на панщину потягнув, понавіз єзуїтів та ксьондзів, жидів-орендарів, церкву козацьку православну закрив і наказав костьол будувати. Багато кривди громаді, одне слово, зчинив. З цього лиха хто з козаків у Гетьманщину втік, хто до гайдамаків подався, а решта з поспільства поскубла чуприни, мовляв: скочи, враже, як пан каже, і покріпачилася. Немов і Хмельниччини не було. Тільки оце й випросили у пана Мартина, щоб у церкві хоч по неділях панотець службу правив.
Але пану і це було мало, бо дуже він вже ревним католиком став. Дуже його єзуїти обсіли, і віддав він їм в оренду оту діброву, яка зветься «Чернецьким лісом», — селян погнав їм монастир будувати, та до нього і поприписував. Одне тільки й того, що не змогли єзуїти примусити їм діброву у довічне володіння одписати, бо дуже скаредний був пан Мартин. Про нього багато чого люди лихого розказували, та не про це мова. З часом діти його вже вірними католиками стали і інакше себе, ніж поляками, не визнавали. Навряд чи кого Мартин і любив, окрім єзуїтів і свого католицького Бога, та ще своєї доньки Гелени. Чрез неї і сталася така пригода, що й досі страшно згадувати.
Був серед приписних до монастиря селян справний з себе хлопець Карпо на прізвисько Скиба. Як — не відомо, але покохалися вони між собою — Карпо та Гелена. Звісно, що пан Мартин про таке кохання швидко довідався, — вислужитися перед паном завжди охочі знайдуться. Від такої новини наказав нахабного хлопа до себе привести, але запізнився. Молодята вже в церкві у панотця, який колись сам козакував, і не те що пана, а й дідька не боявся, повінчалися і до Гетьманщини попрямували, та далеко не втекли.
Невдовзі панські гайдуки їх наздогнали, похапали та на панські очі доставили. Пан Мартин від такої непоштивости розлютився і наказав Карпа та святого отця собаками, як диких звірів, по лісу травити, а селян гайдуки погнали загінчиками. Хто там що казав, але канчуків побоялися і свого ж панотця та парубка на панські лови заганяти стали. Скільки їх по лісу ганяли, хто відає, та панські собаки бідолах наздогнали і на клоччя подерли. Що ж до Гелени, то її ченці посадили в карету і кудись повезли. Челядь маєткова балакала, що до жіночого монастиря десь у Великопольщу, холопське кохання постом та каяттям вибивати.
Але треба сказати, що у бідолашного Карпа рідний брат був — Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами у льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдуку і втік.