Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам’янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали в нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його й почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.
Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули вбік: блискавка зі свистом майнула в повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік йому голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з — під розваленого упиря. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров’ю.
— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там, на вулиці, осику бачив.
Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову упиря:
— Що це?
Я мовчав.
З’явився Бучма. У руках він тримав свіжі дерев’яні коли.
— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.
Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.
Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу й декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов Петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Усі вони виходили з лісу.
Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:
— У Сухомлина лихоманка!
Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав чотар, — він тремтів, немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне й дуже спітніле. Я присів поблизу й поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.
— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. У тому самому місці була продерта сорочка.
Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.
Я подивився на поліщука.
— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.
— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?
Раптом я зрозумів, що Сухомлин вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами та бився би на гульках із сусідськими парубками. І ось настав його час…
До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам’яті. Десь там, у запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат у намисті.
І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату й ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск і він слабим голосом запитав:
— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?
Я подивився йому в очі:
— Не станеш.
Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:
— Дозвольте, пане полковнику.
Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Уперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно — чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…
Уночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував у торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьвера і дві англійські бомби — «лимонки». Диск від «льюїса» був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.