Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли знайшов її, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об’ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по — польськи. Це був щоденник — між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав. Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час. Знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі й наказав у будь — якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель.
Світало. Я останній раз озирнув залу, у якій загинули мої люди. На підлозі чорніли плями крові. У куті на шинелі лежав мертвий Сухомлин. Зло непереможно панувало в цьому палаці. Передчуття відчаю знов почало охоплювати мене.
Біля могили Петренка та Зозулі ми викопали яму. Обережно опустили туди тіло махновця. Я сходив до бібліотеки та приніс звідти череп. Бучма запитально подивився на мене:
— Теж, мабуть, сердега, колись заблукав?
Я потиснув плечима й поклав до могили загорнутий у знайдений шматок тканини череп. Ми постояли біля двох могил. Я прочитав «Отче наш». Вітер ніс у обличчя холодну мряку, поряд у лісі кричала галич.
Ми повернулися за кіньми. Вони знову почали нервувати. Я закинув сідло на спину свого Вороного. Поряд вовтузився, лаючись крізь зуби, Бучма. Раптом сірий жеребець Зозулі став дибки — копита ледь не знесли мені півголови. Вороний рвонувся на мене. Від удару кінського крупу я відлетів до стіни, і мене це врятувало. Божевільні від страху коні понеслися по залі. Переді мною крутилась карусель кінських спин, розширених червоних очей, білої піни, сплутаних грив та хвостів. Усе скінчилося миттєво. Коні вихопилися в розкриті двері і щезли, — десь у далечині ще можна було почути шамкотіння копит по вологій землі. Як і я, Бучма тільки дивом не був розчавлений. Він розгублено стояв з непотрібним тепер сідлом.
— Ну що, козаче, пішли коней шукати, — сказав я. Втрата коней ставила нас у дуже тяжке становище. Перспектива пробиратися на своїх двох по цих лісах була не дуже приємною.
— Де ж їх тепер знайдеш? — у голосі Бучми я вперше почув розгубленість.
Нам нічого не залишилося, як іти пішки. Навантаживши на себе частину зброї і необхідні в дорозі речі, ми нарешті вибралися з палацу. Загрузаючи у вологому ґрунті, почали виходити на шлях. Час від часу я озирався — палац розчинявся в тумані. Чорні провалля вікон пильно стежили за нами. Бучма йшов мовчки, не озираючись. Перед собою я бачив темну стіну дерев, яка поступово насувалася. Шлях наблизився до лісу, і ми знову опинилися в хащах. Колись шлях був добряче протоптаний, але за кілька років встиг зарости молодими кущами. Без сумніву, невдовзі ми повинні були вийти до людського житла.
Раптом здалеку почувся собачий гавкіт, який поступово наближався. Ми перезирнулися. Я зняв з плеча рушницю й пересмикнув затвор. Гавкіт швидко наближався. Ліс ожив — з усіх боків на нас насувався свист і нелюдські завивання, гілля хрустіло під ногами невидимих загінчиків. Нерви наші не витримали, і ми побігли. Бігти було важко, хотілося кинути зброю. Важко дихаючи, ми зупинилися на галявині. Бучма припав спиною до стовбура. Ліс навколо верещав і свистів, здавалося, що невидимий натовп загінчиків оточував нас з усіх боків. Великий чорний пес з гладкою блискучою шкірою вискочив на галявину. З оскаленої пащі лилася слина. Він підлетів у стрибку до горла Бучми і впав, збитий ударом приклада гвинтівки. Другим ударом Бучма розколов псові голову. Я встиг вистрілити в чорну тінь, яка блискавично неслася на нас. Тінь заскавчала й закрутилася на місці. Бучма закричав, Я озирнувся — третій пес гриз йому коліно, а козак молотив його гвинтівкою по хребту. Я підскочив до пса й вистрілив йому у вухо. Мозок з розваленої голови бризнув мені в обличчя.
Бучма лежав на землі — з розідраної ноги струменіла кров. Я схопив його під пахви й підтягнув до дерева. Він підняв до мене обличчя зі стиснутими зубами. Нелюдський біль розривав його, Бучма глухо застогнав, давлячи крик, і захрипів: