— Давай, Митро, тікай. Що нам удвох… тут робить? — він підтягнув гвинтівку і клацнув затвором, — Давай.
Галас, хрумтіння гілля й гавкіт наближалися. Я зняв з пояса гранату й поклав біля Бучми:
— Прощай, брате.
Я побіг, скидаючи шинель. За спиною тріснув постріл, ще один. Я зупинився — глухий вибух сколихнув дерева. Без шинелі, стискуючи в одній руці револьвер, а в іншій шаблю, я біг по лісу. Мене заганяли далі від шляху. Піт заливав обличчя, і я майже нічого не бачив. Дихання остаточно збилося, і я впав, хапаючи ротом холодне повітря. Біля мене захрумтіло гілля. Хитаючись, я підвівся й застиг від жаху — на мене бігла людиноподібна істота в якомусь лахмітті, довгі висохлі руки тримали іржаві вила. Я декілька разів вистрілив впритул. Постріли пробили наскрізь сухе й біле тіло. Вила вдарили мене в живіт. Істота харчала, налягаючи на держак. На мене впритул дивилися мертві очі, сповнені несамовитої ненависті.
Моє життя врятував цупкий зошит, в якому загрузли вила. Притиснутий до стовбура, я відчував, як зубці поступово пробивають згорток і впиваються в тіло. Я витягнув з піхов шаблю й рубонув істоту по голові. Декілька ударів розвалили її на частини. З останніх сил я висмикнув вила. Живіт швидко спливав кров’ю. Я відкинув револьвер без набоїв і, тримаючи гранату, притискуючи до живота зошит, вибіг на шлях. Назустріч мені неслися чорні вершники. Я спробував висмикнути кільце з гранати, але не зміг і впав обличчям у землю, втративши свідомість…
Прийшов до тями на ліжку в селянській хаті. Біля мене сидів Люлька. Він розповів, що йому вдалося розшукати решту загону, і вони тиждень шукали нас. Коли вже надія була втрачена, козаки почули постріли й вибух. Вони бачили, як я вибіг з лісу на шлях, і були впевнені, що я тікаю від червоних. Мені перев’язали рани й відвезли на лісовий хутір до старої знахарки. Майже два місяці я був на межі між життям і смертю. Що з нами трапилося насправді, я не став розповідати. Коли запалення посилилося, я, відчуваючи, що можу померти, наказав Люльці доставити закривавлений згорток через лінію фронту до начальника контррозвідки при Головному.
Через декілька тижнів я почав одужувати. Знахарці вдалося мене врятувати. Місцеві повстанці передавали новини про війну. Тисячі червоних загинули над Віслою. Армія деякий час трималася над Збручем, а потім була інтернована в польські табори. Україна, знов у котрий раз, була поділена між Росією та Польщею. Люлька так і не повернувся, з ним щезла й моя знахідка. З часом намагався запевнити себе, що цей ліс, і палац, і жахлива загибель моїх козаків були маренням. Наприкінці грудня я перейшов через Збруч і опинився в одному з таборів для інтернованих. Моя служба вже була не потрібною.
Наступні п’ять років минули для мене досить спокійно. Я знов працював інженером у Югославії. Мирні роки, спокійне й досить забезпечене життя поступово заступали в моїй пам’яті моторошну війну в Україні. А жах, який я пережив у палаці, усе більше ставав далеким, напівзабутим маренням.
Я жив у невеликому сербському містечку Смедерево і працював на будівництві залізниці. У грудні 1925 року до мене приїхав пан Петро Бойчук і передав пакунок, у якому був щоденник, знайдений мною у палаці.
Полковник замовк. Я озирнувся на Кожуха. Той уважно дивився на полковника. Отець Василь похмуро перебирав вервиці. Петро Бойчук сидів з суворим і непроникним обличчям. Мені було трохи ніяково. Я не знав, як мені ставитися до розповіді полковника. Першим порушив мовчанку галичанин:
— Вважаю, панове, що прийшла моя черга розповісти про те, якими шляхами потрапив до мене цей зшиток. Знаючи вас як випробуваних борців, буду відвертим. Я належу до організації, утвореної зразу після визвольних змагань. Вона складається зі старшин нашої Армії. Без сумніву, ви знаєте про неї та її керівника. Певний час я займався розбором документації відділу контррозвідки Головного Отамана. Серед інших документів мені до рук потрапив і щоденник, про який щойно розповів полковник. Його текст дуже зацікавив мене, і після консультації з нашим керівником я отримав дозвіл більш докладно дізнатися про історію цього документа. Доповідна нотатка, додана до щоденника, повідомляла, що його доставив до контррозвідки козак за наказом полковника Дмитра Гая. Далі мені вже було неважко відшукати полковника в Югославії. Після того, як полковник прочитав щоденник і розповів про події 1920 року, ми вирішили, що натрапили на ключ до дуже важливої таємниці, яка може багато що прояснити про трагедію нашої нації. Тому було вирішено продовжити необхідні пошуки й залучити до них ще двох — трьох рішучих і надійних людей. Проте остаточно ви зрозумієте, про що йде мова, коли ознайомитеся з текстом цього зошита.