З цими словами Бойчук взяв невеликий чорний саквояж, відкрив його й дістав зошит, який так докладно описав полковник.
— Наскільки я знаю, панове, не всі з вас добре володіють польською мовою. Тому дуже прошу ознайомитися з ним. Утім, пан Балковий історик і, можливо, він зможе дати оцінку цього документа.
Я взяв протягнутий мені зшиток. Майже посередині він був простромлений наскрізь. На зворотному боці чорніли плями. Я механічно подивився ца полковника. Ніхто не зважав на час. За вікном сірів ранок, але спати не хотілося. Відчуття того, що ми всі вже перейшли межу, яка відділяє нас від минулого і приєдналися до трагічного призначення, що наздогнало полковника тієї осені, лякало і збуджувало водночас. Я не хотів вірити цій божевільній розповіді, я хотів вернутися до затишних подебрадських кав’ярень, до лекцій і бібліотек. Але щоденник був у мене в руках і я знав, що примарний спокій, за який я так чіплявся цей час, щез для мене назавжди. Ще раз подивився на отця Василя та Кожуха— вони сиділи напружені й зосереджені, боюся, що вони відчували те, що і я.
Я розкрив зшиток і почав читати вголос, відразу перекладаючи з польської.
Щоденник
1913 рік
Я знов у батьковому маєтку. Берлінське життя, навчання, Гретхен тепер здаються далекими, напівзабутими й нереальними. Немов я нікуди й не виходив з цього палацу. За останні чотири роки батько зміг його перебудувати, зробити більш сучасним, але в цих стінах, як і раніше, відчувається давнина. Вона проступає крізь нові шпалери, відбивається в скляних дверцятах, замовлених у Варшаві меблях. Утім, цілком можливо, що я це навмисно вигадую, бо після університетського життя тут запросто можна загинути з нудьги. Навколо божевільні ліси, безземельні селяни, наймити, нескінченні торги за оренду, вирубку лісу, вічне збирання відсотків до земельного банку… Що мені залишається в цьому чужому й байдужому до мене краї? Хіба що тільки спогади й цей щоденник.
Сьогодні перебирав книги в батьковій бібліотеці. Філософи, містики, теологи й божевільні. Скільки томів і нескінчених шукань, прозрінь і розчарувань. Пам’ятаю слова професора перед моїм від’їздом з Берліна: «Ти ніколи не станеш німцем, ти ніколи не станеш філософом, і це тебе врятує». Пам’ятаю, що я запитав його: «А що врятує Вас?» Професор засміявся й відповів: «Те, що я став німцем і філософом».
Тільки зараз відчуваю, як мені не вистачає професора і його сентенцій.
Сьогодні мав розмову з батьком. Відносини, як завжди, підкреслено ввічливі, — ми й зараз намагаємося зрозуміти, хто ми є один для одного. Дивився у вікно. Зелені дерева й нескінченний дощ.
Нарешті припинилися дощі. Зранку, осідлавши коня, приблизно годину об’їжджав місцевість навколо маєтку. Поступово це життя мені починає подобатися. Тепер залишається знайти собі коханку з місцевих шляхетських красунь, потім ввійти до всіх господарських справ, і так до кінця життя.
А природа на моїй малопольській батьківщині справді чудова!
Вештаюся з мисливською рушницею навколо батьківського маєтку, намагаюся знайти щось корисне в моєму вимушеному поверненні додому. Можливо, настав час осмислити все, що відкрилося для мене під час перебування в Берліні. Дуель і вислання з Німеччини, — події, які спочатку так пригнічували мене, — здаються тепер знаком долі. Мені потрібен спокій і таке безтурботне життя. У цілому навколо ідилія. Зелений ліс, синє небо, привітні селяни. Сьогодні підстрілив лисицю.
Десять років, як вмерла мати. Були з батьком на родовому цвинтарі. Спогади і спільне горе немов проклали місток між нами, на зворотному шляху вперше наша розмова вийшла за межі простого обміну формальними привітаннями. Згадували часи, коли була жива мати. Поступово крізь яскраві враження останніх років проступають спогади дитинства.
Здається, що справи нашого маєтку досить далекі від ідилічних. Батько досі не може виплатити відсотки за банківську позичку. Ситуація цілком характерна для навколишніх дрібних маєтків. Усе залишається тут незмінним, таким, як було двісті і триста років, але і цей патріархальний край зазнає непомітних і невідворотних змін. І ці зміни не на краще.