Мав честь познайомитися з місцевою шляхтою. У сусідського шляхтича Борецького був день Ангела. Звичайний бал і банкет цілком у дусі класичного старопольського маєтку. Суспільство досить стандартне — декілька майбутніх ксьондзів, як правило, молодших шляхетських синів, сивоусі поміщики, загрузлі в маєткових проблемах, п’яні з самого свого народження офіцери місцевого гарнізону. Обов’язково декольтовані й гонорові шляхтянки в ловах за вигідними партіями, а інші в ловах за вигідними коханцями, словом, увесь світ нашої старої доброї шляхти. Зрозуміло, що мені довелося витримати певну облогу з боку жіночої половини балу, не рахуючи досить відвертих поглядів місцевих бретерів, для яких я відразу став небезпечним конкурентом. Щоправда, через деякий час вдала партія в віст і пляшка непоганого вина певною мірою примирили мене з навколишнім світом.
Був присутній при розмові батька з двома євреями — банкірами, ті пропонували йому продати за досить непогані гроші ділянку, яку в народі називають «Чернецьким лісом». Батько рішуче відмовився. Я його розумію, бо саме там знаходиться наш родовий цвинтар. Покупці відразу почали вибачатися і швидко від’їхали.
Читав «Філософію історії» Гегеля. Знов згадав професора. Чим він зараз займається? Перед самим моїм від’їздом він казав мені, що наблизився до остаточного розуміння того, що він називає світовим «жахом історії». Не знаю, може, старий дійсно має рацію. У його дослідженні я відігравав більш ніж маленьку роль одного з численних асистентів. Тоді мені здавалося, що я працюю над відкриттям, яке переверне уявлення людства про свою історію, але тут, де все незмінне протягом століть, — ці ліси, маєтки, селяни, бали й небо, ідеї професора здаються мені божевіллям.
Згадав! Професор просив мене зібрати для нього якісь старовинні легенди, пов’язані з минулим нашої Волині. У цілому більшість німців занадто захоплена цим романтичним шуканням народних легенд, хоча професор загадково запевняв, що це для його досліджень. Треба запитати у батька, хто ще тут цікавиться цим мотлохом.
Здається, я зможу виконати завдання професора. Батько, хоч і здивувався моєму проханню, але порадив звернутися до поміщика Петра Порецького. Виявляється, той належить до напівзабутого покоління так званні «хлопоманів», які раптом згадали про те, що їх предки розмовляли цією селянською мовою, називалися «козаками» й воювали з Річчю Посполитою. Місцеве польське суспільство, а воно тут усе польське, Порецького не сприймає, але батько з ним приятелює. Здається, колись мій прадід разом з його дідом воював у кавалерії Понятовського.
Батько навіть погодився відправитися разом зі мною до дивного сусіда і представити мене.
Учора цілий день провели в Порецького. Багато вражень. Думаю, що для професора тут знайдеться дещо цікаве. Вранці Яким підготував коляску, і ми здійснили приємну подорож по травневому лісу. Маєток Порецького досить впорядкований і справляє добре враження заможного господарства. Сам господар — колоритна постать. Здоровий дідуган з незгасаючою люлькою, сивими вусами, у широкій киреї.
Видно було, що він не звик до гостей — шляхтичів, але прийняв нас досить гідно. Порецький живе в будинку, який нагадує велику селянську хату. У середині це справжній музей. На стінах православні ікони, селянські рушники, старовинна зброя. Незабаром ми сиділи за накритим столом. Страви нам подавала надзвичайно вродлива дівчина, приблизно шістнадцяти років, одягнута в народний одяг. У неї чорне волосся, заплетене по — селянськи в довгі коси, і великі живі карі очі. Старий Порецький з задоволенням повідомив, що це його внука Наталка. Здається, що я занадто багато на неї дивився.
Чудова домашня горілка сприяла бесіді. Порецький давно збирає матеріали до історії свого роду та навколишніх країв. Він розповів багато цікавого і, думаю, мені варто ще декілька разів навідатися до нього.
Але найбільше вразила мене розповідь про «Чернецький ліс», яку Порецький колись записав у одного старого селянина, її я спробую відтворити дослівно (наскільки знаю місцеву селянську говірку) і відправити професорові.