Я давно помітив досить кремезного, але, у той же час, вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до нашої кав’ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався, завжди залишаючись на самоті. Те, що він — однин із наших, можна було помітити відразу. І все ж відрізнявся від інших ветеранів, скоріше за все, замисленим поглядом, спрямованим кудись крізь стіни із гравюрами й губився десь у хащах безжальних спогадів. Іноді цей чоловік з’являвся в інших кав’ярнях, де збиралися вояки Армії. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно наше спільне військове минуле володіло цією людиною.
Як уже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. У той вечір усі були надзвичайно пригнічені — звістка про загибель Отамана немов довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення колишніх часів неможливе. Ми всі немов водночас стали мудрими й сумними старцями. Зрозуміли, хто ми є насправді — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не зможемо повернути собі право йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки й гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярських лісів вистежувати продзагони, ми вже не будемо!
У цей час до кав’ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Несподівано ми почули, як зі стійки пролунало:
— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?
Якби до кав’ярні вдерлася вся Червона армія на чолі із Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши спустошену чарку з горілкою. Хто це був — украй нажлоктаний емігрант, якийсь колишній «титулярный советник», а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, — уже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.
Першим біля панка опинився мій колишній командир, сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, нині студент Української Сільськогосподарської Академії.
— За здоров’я, кажеш, собачий сину?
— А що, хлопці, пом’янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.
З — за чиєїсь спини я побачив, як обличчя «титулярного советника» поступово змінює колір із бурякового на попелястий. Зважаючи на багатозначну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина — і панок розлетиться на такі дрібні частини, які не знайде все ГПУ і ВЧК разом узяті.
— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж із Будьоним!
Немов холодний дощ упав із стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Усі озирнулися — незнайомець усе так же нерухомо сидів за столиком перед кухлем пива й дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно й за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля й нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, — два десятки ветеранів Армії, яка кинула колись зухвалий виклик усьому ворожому світові, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.
Тільки впертий Кожух, який усі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розвернув уже абсолютно тверезого панка й могутнім копняком надав йому такого прискорення, що він за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ у Чехословацькій Республіці.
Через годину кав’ярня спорожніла. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю споглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Серед останніх відвідувачів почали збиратись додому й ми з Кожухом…
…Мій колишній командир і щирий друг сотник Степан Кожух був кубанським козаком. Разом зі своїми станичниками — чорноморцями в 1914 році потрапив на Турецький фронт, де й заробив своїми відчайдушними рейдами по Месопотамії підосавульські погони. А коли світ закрутився сторчма й погони почали прибивати цвяхами до старшинських плечей, Кожух вирішив відновити світову рівновагу. Незабутньої осені 1917 пристав до куреня чорношличників Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким і пережив усі вибрики зрадливої української долі на шляху від Слобожанщини до Збруча. (Нам усім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця всі шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) А сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю й дивовижним умінням знаходити вихід за будь — яких карколомних обставин. Як це водиться, у розповідях про нього вже тяжко було розрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Невгамовна заповзятість, успадкована від предків — запорожців знов і знов штовхала його випробувати свою козацьку фортуну. Зрозуміло, що і в польських таборах для інтернованих вояків затятий Кожух довго не витримав і разом з Тютюнником відправився у Другий Зимовий похід. Ворожа куля минула сотника й на цей раз.