Я поринув у нестерпний біль розпаду народу, родини, людини, звичних правил, законів і табу.
Я розумів, щоб відкрити цю таємницю сатани, необхідно знати все, — я і мої численні асистенти збирали й аналізували дані про все, що супроводжувало ці періоди загального розпаду, або світового жаху. Дані про обіг зірок і планет, про зловісні легенди і пророцтва, звичаї і традиції самознищених народів, єресі та вчення, статистичні дані про центри розповсюдження революційного чи фанатичного божевілля, хроніки й народні пісні, геологічні й археологічні знахідки, рукописи, рунічні надписи, стародавні пророцтва й одкровення — усі вони примушували мене довгими десятиріччями шукати в них істини, прозріння чи божевілля. Боюся, що я знайшов там все — істину, прозріння й божевілля. Мої асистенти не витримували. Вони божеволіли під час експедицій, пиячили, завершували життя самогубством, ставали релігійними фанатиками або просто тікали від роботи, про яку ходили дикі чутки. Я був фанатиком своєї ідеї, я заснував нову релігію наукового дослідження, я став на прю з дияволом… а може, з Богом.
Мій метод був простий — я шукав спільні закономірності в міжусобних трагедіях, які розігрувалися у світовій історії протягом тисячоліть, починаючи від заколотів черні в стародавньому Єгипті, через громадянські й релігійні війни в Римі, «темні віки», вогнища інквізиції, велику європейську різанину від Реформації до Тридцятирічної війни (ці сто років стали першою загальноєвропейською спробою Апокаліпсиса), революцію в Англії, яка так і не змогла позбавитися британської респектабельності, і революцію у Франції, у якій вже ясно проступили обриси Звіра. Я шукав закономірностей, моторошної спільної логіки, — в іменах, подіях, ландшафтах і ідеологіях.
І ось наслідок цієї праці. Наслідок аналізу десятків тисяч даних і майже містичного прозріння, — професор Курц протягнув мені величезний за обсягом рукопис. Його очі палали, як у пророка, і були божевільними водночас.
— Зараз я не можу тобі його дати. Це прирече тебе на загибель, хоча ти й так приречений… Як усі в цьому сторіччі. Але я зрозумів, — ні, не природу жаху, але механізм його дії. Слухай уважно й повір мені… Зло, яке творять люди, не зникає — воно стає енергією, такою, як всі інші види енергії, воно зберігається там, де було створене, і може регенеруватися. Хтось здійснює цю регенерацію: можливо, таємні організації, які поклоняються злу і про які, попри всю величезну кількість літератури, ми так нічого не знаємо, релігійні апокаліптичні секти, і не тільки секти, володарі ворогуючих країн, народи, що вважають себе богообраними… Це не так важливо — вони можуть виступати під різними іменами, — важливо, і жахливо те, що вони можуть не просто регенерувати й посилювати зло, вони навчилися модифікувати його в різних видах, досягаючи своєї мети. Вірогідно, що це вміння вдосконалювалося водночас із розвитком людства й розповсюдженням цивілізації.
Я винайшов приблизний механізм цієї регенерації — на місцях, де коїлося зло, будувалися споруди, і не обов’язково підземні (я умовно назвав їх Храмами Жаху), в яких посилювалося і випромінювалося зло. І тоді починали відбуватися страхіття нашої історії. Вони збігалися з певними закономірностями розташування небесних світил і особливостями розламів земної кори в тих місцях. Мені довелося побувати на руїнах багатьох Храмів Жаху. Я заносив на карту ареал їх місцезнаходжень і бачив, як від сторіччя до сторіччя вони розширювалися, наближаючись до Всесвітнього Апокаліпсиса. XX сторіччя стає часом, коли коло замикається й людство опиниться в епіцентрі спалаху світового жаху. І відлік вже почався.
Я не витримав і закричав:
— Але для чого ви досліджували це!? Щоб на науковому рівні довести непереможність зла?! Посіяти в людських серцях зневіру й безвихідь?!
Професор стомлено підняв на мене очі. Тільки зараз я помітив, наскільки він втомлений і старий.