— Хотів знайти шлях боротьби з Жахом історії.
Я з надією дивився на нього. Після довгої паузи професор Курц тихо сказав:
— Так, я знайшов цей шлях, але я не можу тобі сказати. Ти не готовий скористатися ним…
Я вертаюся додому. Колосальне розчарування і спустошення пригнічують мене. На вокзал, за десять хвилин до від’їзду потяга прийшов професор. Мені до сліз боляче за нього. Він залишається один на один зі світовим злом. Ми стримано попрощалися. Нам обом незручно. Я покидаю Берлін. Боюся, що назавжди.
Я знов у маєтку. Батько тяжко хворий. Серце. Мені довелося взяти на себе господарські справи. Селяни, попри всю свою традиційну прив’язаність до місця, цілими родинами покидають село. Про «Чернецький ліс» ходять зловісні чутки. Вони бояться того, що там відбувається. Я думаю про розповідь професора. Що це — божевілля чи пророцтво?
Хочу швидше владнати домашні справи й відправитися до Наталени.
Я пишу щоденник і в цей час починаю, немов збоку, дивитися на те, що відбувається зі мною. Поступово опиняюся в жахливому сні, з якого не можу ніяк вибратися. Навколо звужується коло жаху, яке незабаром поглине мене. Вранці осідлав коня й зібрався до садиби Порецького, але до нас завітали несподівані гості — інженер Гопнер і сивий банкір, один з управителів банку. У нас відбулася дивна розмова, зміст якої спробую передати.
Після нічого не вартих фраз про погоду і здоров’я батька вони перейшли до діла:
Гопнер: «Шановний пан Анджей, ми чули, що ви нещодавно побували у видатного професора Курца. Запевняю, що нас надзвичайно цікавлять його дослідження. Ми знаємо, що ви належите до його найкращих учнів, і з вдячністю послухали б про його останні відкриття».
Банкір: «Зрозуміло, що ми можемо гідно оплатити вашу лекцію».
Я: «Мені приємно чути, що в нас цікавляться подібними дослідженнями, але моя розмова з професором мала приватний характер, і він не уповноважував мене передавати її іншим».
Банкір: «Ви, як бачимо, пряма людина, — будемо відверті. Нас цікавить рукопис професора і зміст вашої бесіди. Ви передасте її нам і отримаєте суму грошей, яку забажаєте. Її вам вистачить, щоб покинути ці місця й досить заможно жити в будь — якій країні світу».
Я: «Вважаю, панове, що нам треба припинити цю безцільну розмову».
Гопнер: «Ви не розумієте наші можливості. Здається, зараз ви збиралися до прекрасної панни Наталени Порецької? Не будемо вас затримувати. Ви зможете знайти нас в місті в управлінні банку».
Нахабство цього інженера вивело мене з рівноваги, і я досить різким тоном наказав їм забиратися геть.
Невдовзі я під’їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбований. Судячи з його розповіді, уже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини — немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена й кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув на неї для порядку. Наше кохання для нього — таємниця Полішинеля. Старий — людина щира і сприймає мене, як свою рідню, тому й радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера й погрозу, яка була в них. Узяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене — у цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Порецького з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.
Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.
Ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання й запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву й чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.