Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердена перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участі в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.
Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться й жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав усе більш похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала й Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині. Вона мало розповідала йому про своє минуле.
Він знайшов її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї й вирішив відвідати. Близько години сидів край ліжка й дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти й шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. У якому був загублений у лісах маєток, радісні люди, сонце й раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яття. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. У січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися й переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.
Дівчина поступово одужувала. Вальтер усе більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик, сповнений відчаю і страху. Він схопився й кинувся в кімнату — дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. У темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер узяв її на руки, обережно поклав на ліжко й ліг поруч. Поступово вона заспокоїлася і, намертво вчепившись у його руку, заснула. Так вони стали спати разом.
У жовтні через Київ потяглися, вертаючись додому, безкінечні колони німецьких і австрійських військ. Наталка знала, що прокляття знов наздоганяє її. Тепер вартові не ходили під дощем і, стоячи під розлогим каштаном на дворі, тихо перемовлялися. Іноді вони дивилися вбік її вікна, їх погляди ставали холодними й похмурими. Невдовзі вартові взагалі перестали приходити. У місті утворилася німецька «Велика Солдатська Рада», яка поступово перебирала владу над військами до себе.
У листопаді Україна вибухнула. Наталка знала, що добрий сон закінчився. По ночах у місті часто спалахувала стрілянина. Вальтер по декілька діб не повертався додому. Місто жило в страху й відчаї. Розповідали про стотисячну армію Директорії, яка швидко просувається до Києва. Наприкінці листопада на місто впали снігові заметілі. Крізь завірюхи наближався глухий розкат гарматних залпів.
У ту грудневу ніч по всьому місті чулася стрілянина. Вальтера знов не було. Наталка поставила на підлогу свічку й забилася в крісло, відчуваючи, як з глибини тіла підіймається нестримний дрож. Вона нарешті зрозуміла, чого боялася насправді — того, що через ці двері до неї ввірветься найстрашніше, і тоді порятунку вже не буде.
За вікном затріскотіли постріли. Якісь люди з лютими криками бігли, стріляючи, один за одним. Наталка затиснула вуха долонями й заплющила очі. Двері розчинилися — на порозі стояв Вальтер, за ним ординарець із гвинтівкою. Вальтер наказав швидко збиратися. Речей у Наталки було дуже мало, і незабаром вони рушили до центру міста. Наталка майже бігла, тримаючи невеликий пакунок. Відчувала тільки сильну руку Вальтера й бачила попереду широкі солдатські спини. Холодне повітря забивало дихання. Постріли час від часу спалахували з різних боків, і тоді Вальтер сильніше стискав її плече.