Раптом загін зупинився. Тепер її за руку чемно підхопив Ганс, а Вальтер кудись зник. Наталка зрозуміла, що вони знаходяться біля гетьманського палацу. У голові пронеслися уривки яскравих спогадів про травень, парад на майдані перед палацом гетьманських і німецьких військ, урочистий натовп міщан і гучна музика. Тепер палац при світлі кількох ліхтарів і зблисків штиків самотньо і приречено височів на тлі чорного неба. Солдати швидко почали шикуватися у дві шереги. Наталка вчепилась руками в плече Ганса, намагаючись побачити Вальтера. Між сталевими шоломами солдатів і рядами широких штиків крізь снігову завірюху вона побачила, як з палацу почали швидко виходити сердюки в смушкових бекешах і папахах. Зовсім зблизька гримнув вибух. Солдатська шерега хитнулася, і Наталка перестала бачити палац. Вона спробувала піднятися ще вище й побачила, як з палацу вийшов високий чоловік в довгополій кавалерійській шинелі. Сердюки й німці виструнчилися. Чоловік, не озираючись, йшов чітким кроком кадрового офіцера. Перед очима Наталки на мить майнуло обличчя з суворими й гострими рисами. Запанувала тиша. Сердюки й солдати мовчки дивилися, як чоловік сідає в чорний військовий автомобіль. Наталка почула гарчання мотора. Раптом усе розпалося. Солдатські шереги розсипалися. Почулися українські й німецькі команди. Майже в декількох десятках метрів густо затріщали постріли. Натовп оточив Наталку й закрутив у вирі, з якого її висмикнула рука Вальтера.
Рота Вальтера отримала наказ іти маршем на залізницю охороняти відправку потяга з останнім персонажем української легенди, а потім чекати на віддаленій станції відправку на Батьківщину.
Усе, що відбувалося далі, нагадувало Наталці безкінечну й одноманітну стрічку. Ця стрічка складалася з похмурої колони сталевих шоломів, білого пару видихів з ротів сотень втомлених людей і рівного коливання широких, покритих білим кришталем, багнетів. Наталка йшла разом з усіма, пакунок з її і Вальтеровими речами тягнув вірний Ганс. Колона промаршувала решту ночі й дня, зупиняючись на короткі відпочинки. Позаду солдати чули звуки бою — армія Директорії поступово оволодівала столицею. Через кілька верстов Наталка остаточно зрозуміла, що не може зробити ані кроку. Однак, не збиваючись з темпу, вона все — таки подолала весь тяжкий перехід до приміської станції. Солдати йшли розміреною ходою, їх обличчя були суворі й мовчазні. Здалеку довга сіра стрічка ротної колони, на всі боки від якої відлітали білі клуби пару, нагадувала казкового дракона. Час від часу колона зустрічалася з різними військовими загонами. Вранці повз неї пробігли, відстрілюючись, люди в кашкетах з трикольоровими кокардами. За ними пронісся кінний загін з двоколірним прапором. На кошлатих папахах кіннотників тріпотіли чорні шлики. І втікачі, і кіннота проскочили, оминаючи колону, а рота, не зупиняючись, маршувала далі. Іноді Наталці здавалося, що рота так і буде перти по безкінечних київських провулках, перетворившись у примару, і ще років через п’ятдесят кияни зустрічатимуть її темними ночами на околицях свого міста.
Під вечір рота добралася до станції і почала влаштовуватися на ночівлю. Вальтеру приготували кімнату в будинку станційного наглядача, який щез, як тільки побачив білі багнети на обрії. Солдати розташувалися у великому залі очікування. Потяг мав прибути вранці. Вальтер доручив Гансу влаштувати Наталку й наказав виставити караули. За годину він, його заступник лейтенант Гофман і Наталка сиділи в натопленій Гансом кімнаті. Гофман відкоркував останню пляшку з київською горілкою. Горілка обпікала горлянку, зігрівала тіло, ставало легко і просто, здавалося, що незабаром ця дивна і страшна країна зникне, залишиться сама зі своїми бідами, безглуздими братовбивчими війнами, а вони від’їдуть до рідного Фатерлянду, щоб забути жахи окопів, війни й холоду.
Коли пляшка спорожніла й Гофман, за своєю звичкою, проспівав пісню про сумний замок над берегом баварського озера, Вальтер відправився перевірити вартових. Він знав своїх солдат, — чотири роки він ходив в атаки попереду своєї роти й сидів з ними в окопах під обстрілом важкої артилерії. Він знав усе про їх батьків, дружин і наречених. Боявся, що незабаром вони розпорошаться по своїй країні і він буде почувати себе людиною, залишеною без більшої частини власної душі.