Замок Темпельгоф
Південна Німеччина, 1926 р
Паровий потяг «Прага — Берлін» прибув до невеликого баварського містечка під вечір. З останнього вагона вийшло троє пасажирів. Своїм одягом вони нагадували відносно заможних представників середнього класу, — державних чиновників, правників, можливо, успішних комерсантів. Але привокзальний поліцейський відразу зрозумів по виправці цих людей, що, перш ніж зробити цивільну кар’єру, їм довелося багато потоптатися військовими шляхами. Поліцейський, колишній вояк армії Вільгельма, проявив ветеранську солідарність і запропонував новоприбулим свої послуги для ознайомлення з рідним містом. Прибульці пояснили, що вони представники богемського товариства шанувальників німецької старовини і збираються вирушити до замку Темпельгоф, щоб ознайомитися з його історією й насолодитися справжніми баварськими ландшафтами. Поліцейський, як справжній баварець і член місцевого осередку «Сталевого шолома», не зміг не розчулитися від того, що і в ці тяжкі часи загибелі Німеччини є справжні патріоти, які не купилися на різні єврейські витівки, а цінують справжню історію і справжні краєвиди. Тим більше, що до замку туристи не приїздили з 1914 року. Новоприбулих негайно провели до готелю (господар його був двоюрідним братом поліцейського) і дали всю необхідну інформацію щодо замку й можливості дістатися до нього. Відмовившись від запропонованого новими знайомими кухля пива, поліцейський, з почуттям виконаного обов’язку перед Батьківщиною, залишив гостей міста.
За годину новоприбулі, повечерявши й відпочивши, зібралися в порожній вітальні. Переконавшись, що ніхто не може їх почути, почали нараду. Утім, навіть якби хтось з мешканців цього міста й почув розмову, то навряд чи зміг би її зрозуміти, навіть голова місцевого «Сталевого шолома», який вивчив у незабутньому 1918 році декілька слів українською мовою, серед яких пам’ятав чомусь тільки одне — «свиня».
Першим почав високий сивий чоловік:
— Сподіваюсь, панове, що ми встигаємо. Бойчук і панотець незабаром повинні знайти Наталену Порецьку. Щоправда, якщо вона там.
— Добре, що хоч замок на місці, — додав молодий, а кремезний чорновусий здоровань зауважив: — Якщо поліцейський не збрехав.
— Що ми знаємо про цей замок? — не звернув уваги на ці слова старший. — Пане Балковий, ви встигли?
Молодий відразу перетворився на старанного студента, що звітується перед шановною професурою. Він поліз у саквояж, який передбачливо захопив із собою до вітальні, і витягнув величезний том.
— Пане полковнику, цей довідник є вічним докором моєму сумлінню. Його я нахабно поцупив у подебрадській громадській бібліотеці. І хоча перший і останній раз його замовляли в 1913 році, від цього мені не легшає.
— Нічого, отець Василь з тебе гріхи зніме, — поблажливо пообіцяв здоровань.
— Ближче до справи, грішнику, — знову скомандував полковник, і Андрій почав:
— …Так ось, — це академічний довідник стародавніх місць Німеччини. Замок Темпельгоф посідає тут належне місце. Побудований він був приблизно в IX сторіччі на місці стародавньої алеманської фортеці. Пізніше його викупили рицарі тевтонського ордену, і з тих часів він перетворився на центр їх окультних досліджень. Принаймні, мешканці навколишніх сіл оточили його величезною кількістю легенд, не завжди веселих і сентиментальних. Після занепаду Ордену він зберігався у володінні одного з нащадків орденського магістра. Замок довгий час був об’єктом наполегливого паломництва всіляких народовських товариств — як там? — «фелькіше». Напевно, їх приваблювали припущення, що замок був побудований на місці язичницького святилища стародавніх германців. Не знаю, що ми можемо там знайти?
Усі помовчали. Першим почав полковник:
— Поліцейський сказав, що з Початку війни до замку ніхто не приїздив. Ми будемо першими. Думаю, що Анджей недаремно перед самогубством згадав саме цей замок. Не знаю, чого ми шукаємо. Але вважаю, що…