А в 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, з п’ятьма такими ж відчайдухами, як і сам, знов майнув на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого й заплутаного шляху. Його заганяли, як вовка, найкращі чонівські загони, а кубанський сотник усе вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, убитих комуністів та комунарів. Через рік, улітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, у скривавленій сорочці.
За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському прикордонному роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.
Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад, поближче до кубанського земляцтва і своїх чорношличників та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії, незмінного лідера громади студентів — кубанців і учня свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії.
Сотник надзвичайно цікавився історією (можливо, тут мали свій вплив його спогади про власні збройні мандрівки між Тигром і Євфратом), і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.
Ми з Кожухом розплатилися із Длугошем і вийшли на темну вулицю — далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з упорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент — агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чоловік якої згинув десь у 1919 році, рятуючи з Колчаком Сибір від більшовиків. Подейкували, що суворому сотникові було легше відбитися від усієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Щодо мене, то я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії, поділяючи свій час між роботою над магістерською працею, зароблянням на життя в кочегарці та штудіюванням історичної літератури…
Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами:
— Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?
Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, мимоволі підхопивши вишуканий стиль незнайомця:
— Чим зобов’язані увагою з вашого боку, пане…?
— Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу вас прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.
Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.
Тоді вже в розмову вступив сотник:
— А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковнику, чи хто ви там є?
Очі полковника були холодні, а обличчя продовжувало зберігати все той же відсторонений вираз. Він сухо промовив:
— Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, — і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Я мимоволі звернув увагу на те, що ліва рука полковника залишалась нерухомою, немов притримуючи обов’язкову шаблю біля портупеї. Уся розмова не зайняла і трьох хвилин. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.
— Ну і що це за таємничий полковник? — порушив я першим мовчанку.
— Здається, я його колись бачив при Головному… — про щось згадуючи, сказав Кожух.
— Схоже, що він дійсно з наших, але що за пропозиція…
— Може, знов за Збруч? — трохи мрійливо промовив Кожух, потім махнув рукою й додав: — Але вся ця таємничість нагадує якесь американське сінема…
— …або романи про Карамболя чи Пінкертона, — підхопив я.