— А хто зараз старовиною цікавиться? Молодь раніше туди ходила, а як пішли чутки про вервольфів, особливого бажання туди соватися вже ніхто не проявляв.
— Вервольфи?
— Ви що, про них нічого не чули?
І полилася розповідь, у якій були похмурі легенди й селянські забобони, дивні перетворення і зловісні чари. Полковник похмуро слухав і рука його механічно намацувала зачохлену рушницю.
Навколо вже був глинистий ґрунт. Потягнулися густі кущі, усе частіше зустрічалися дерева. Сонце сильно припікало. Полковник подивився на годинник і замислився. Андрій і Кожух могутньо хропіли, не проявляючи будь — якої цікавості, обіцяної поліцейському, до баварських пейзажів.
Сонце сідало, коли за верхівками дерев з’явився бергфрід — центральна висока башта замку. На тлі червоного неба бергфрід здавався похмурим застереженням нерозумним шанувальникам старовини, які необачно вважали її безпечним музейним експонатом.
Візок зупинився. Козаки злізли на землю і стягнули свої речі. Кожух із хрумтінням потягнувся, Андрій зачаровано вдивлявся в замок. Полковник розплатився з візницею, візок рушив. Раптом німець різко натягнув повіддя. Він подивився на трьох людей, які стояли перед шляхом до замку, і несподівано запропонував:
— Може повернетеся? Так буде краще.
Полковник мовчки похитав головою.
Ми стояли перед стінними воротами замку. Стіни нависали над нами, колись широкий і глибокий рів був наполовину засипаний зруйнованим валом. Я в замках ніколи особливо не розбирався, але було добре видно, що будували його за принципом рахенсбургу — посередині баніти та цитаделі, оперезані захисними стінами. Будували його зі знанням справи, і при вмілій обороні взяти цей замок було б важкувато.
Дивлячись на ці могутні зводи, я відчував величний і жорстокий дух людей, які втілили його в цій споруді. Що ми могли протиставити цьому замку, ким ми будемо для нього, — союзниками, ворогами або просто черговими подорожніми, не гідними жодної уваги? З роздумів мене вивів полковник, який взяв мідне кільце, прикуте товстим ланцюгом до стіни, і загупав ним у куті залізом ворота. Кожух скептично дивився на замок. Узагалі, уся ця подорож викликала у нього скепсис. Він відчував себе втягнутим у звичайну туристичну подорож з авантюрним ухилом, яка відірвала його від нагальної роботи на фермі. Що стосується мене, то я з задоволенням ухопився за можливість побувати в Німеччині, та ще на таких історичних місцях. Так що серед нашої трійці я, не кривлячи душею, був справжнім шанувальником баварської старовини.
За декілька хвилин наполегливого гупання у ворота полковник кинув кільце. Ми почекали трохи, і за справу взявся я. Потім, після перерви, у ворота загупав Кожух. Думаю, в душі він сподівався, що господарі замку давно вже перемерли або подалися до більш цивілізованих місць, і ми повернемося до свого звичного життя. Але, за своєю звичкою, Кожух звик всі справи доводити до кінця, і тому я був впевнений, що він буде гупати, поки всі покоління тевтонців не вилізуть зі своїх домовин, аби відчепитися від впертого кубанця. Принаймні, ми не сумнівалися, що жодне військо у світі не брало цей замок приступом більш настирливо, ніж це робив Кожух.
Минуло не менше ніж півгодини, поки, нарешті, за стіною щось загриміло, загуло, і зі страшним скреготом над воротами відкрилося невеличке віконце. Там з’явилося обличчя з величезними сивими вусами. Не досить чемно дідуган загорлав:
— Кого там чорти несуть!
Полковник надзвичайно ввічливо розповів про вигадану мету нашого приїзду. Старий пильно подивився з — під кошлатих брів. Мені здалося, що на нас дивиться оживлений портрет Ніцше. Пауза затяглася. Ми вже вирішили, що старий заснув або, не дай Боже, вмер. Але він несподівано запитав:
— У вас є порох?
— Є.
— Насипте на кам’яний виступ перед воротами жменю пороху.
Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.
— Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.
Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима і в рукаху нього несподівано, як у фокусника, з’явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:
— Встроміть його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.
Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху й наші викривлені обличчя.
Зверху почулося задоволено:
— А тепер дивіться на лезо й запалюйте порох! Полковник дістав сірники й запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я мимоволі заплющив очі.