Після сніданку невтомний господар надзвичайно відповідально підійшов до екскурсії. Нам довелося облазити за ним більшість замкових споруд, піднятися до всіх чотирьох башт і здійснити неймовірно довгий підйом по спіральній драбині бергфріду. Звичайно, що це супроводжувалося колоритними розповідями про безкінечну, як драбина бергфріду, історію Ордену.
Тільки під час обіду я наважився запитати господаря:
— Шановний графе, ви чули сьогодні вночі дивні звуки з боку лісу?
Граф замовк і сумно подивився на мене:
— Так, ви теж чули виття вервольфа?
— Я раніше ніколи не чув виття вервольфа.
— Я сподівався, що мені почулося. Але ваша розповідь підтверджує, що він повернувся.
Гретхен, яка обідала з нами, раптом зблідла, підскочила з крісла й пішла з залу. Ми перезирнулися. Граф зробив вигляд, що нічого не помітив:
— Нам нічого не загрожує, — стіни замку непролазні для них. Я не англійський сноб, але, сподіваюся, його присутність надасть вашій експедиції певної екзотики. До речі, сьогодні ми повинні встигнути оглянути замковий арсенал.
Ми відправилися до арсеналу, розташованого в одній з башт. Тепер я відчув, що всі ми ставимося до замку зовсім інакше, ніж у перший день. В арсеналі справді було багато цікавого. Довгі дворучні мечі, трофейні сарацинські ятагани і криві шаблі, широкоствольні аркебузи, тяжкі арбалети, монументальні панцири, темні шоломи із залишками обірваного павиного пір’я стояли перед нами, як солдати на параді, знов готові здобувати славу своєму сюзерену. Один меч нагадав мені нашого хорунжого Донця. Коли в нього зламалася шашка, він поцупив у рівненському історичному музеї подібний меч і, незважаючи на численні кпини, тягав його з собою. Кпини припинилися, коли під час одного бою з котовцями він розрубав навпіл цим мечем червоного кіннотника разом з шаблею, якою той намагався затулитися.
Під вечір ми остаточно заморилися. Я повністю списав свій записник дивовижними історіями графа. Після вечері ми знову розійшлися по своїх кімнатах. Коли вже збирався спати, до кімнати хтось обережно постукав. Я відкрив — на порозі стояла Гретхен. Вона швидко ввійшла до кімнати й зачинила за собою двері. Декілька хвилин дивилася на мене, потім гарячково зашепотіла:
— Тікай звідси. Тут чекає смерть.
Руки її опинилися на моїх плечах, і я відчув гаряче дихання. Дивлячись мені в очі, вона повторила:
— Тікай швидше… і забери мене із собою.
Нестерпне бажання захопило мене. Я не витримав і підхопив Гретхен на руки. Її губи впилися до мого рота. Поцілунок був короткий, але за його повторення можна було віддати життя. Я обережно поклав її на ліжко й нахилився над найпрекраснішою жінкою у світі.
Пронизливе виття за вікном майже паралізувало мене. Гретхен з жахом вчепилася в мою руку.
— Що це? — майже закричав я.
— Йди за мною, — несподівано владно наказала вона. Ми пройшли коридором і вийшли надвір. Навколо була темрява. Тільки на тлі темного неба виділялася чорна гряда стіни. Над нею сяяв повний місяць. Раптом я побачив найжахливішу картину в своєму житті. Біля башти чітко виділявся обрис істоти, яка нагадувала одну з химер собору Паризької Богоматері. Створіння почало рухатися: його спотворена голова повільно повернулася і втупилася в нас. Навіть на відстані кількох сотень метрів я виразно бачив, як світилися два жовтих вогники на місці очей. Постать щезла, і я ледь почув, як м’яко гупнули її лапи об сухий ґрунт. Гретхен пронизливо закричала. Істота проникла всередину замку.
За декілька хвилин на дворі опинилися Кожух і полковник. У руках полковник тримав рушницю. Невдовзі прибіг, натягуючи незмінний сюртук, господар. Його обличчя було перелякане. Ми стояли біля входу в будинок, перед нами темнів двір, а далі, за каплицею, височіли замкові стіни. Я розповів побачене.
Полковник владним голосом наказав:
— Підхорунжий Балковий, біжи в кімнату за своєю зброєю! Сотник Кожух, контролюй двір перед нами!
Я стрімголов кинувся до своєї кімнати, помітивши краєм ока, як у Кожуха в руках миттєво з’явився величезний маузер. Через мить я повернувся з рушницею в руках і з кишенями, напханими набоями. Тяжкий холод зброї, чіткі команди полковника немов повернули мене в минуле. Я знову став вояком нашої Армії.
Різко тріснули два постріли. Кожух, присівши на коліно, вдарив з маузера кудись у темряву. Десь за каплицею почулося коротке рикання, від якого кров стигла в жилах. Блимнула вогнем рушниця полковника. Граф крикнув: