— У будинок, ви не вб’єте його з цієї зброї! Першими вбігли Гретхен та Йоган. За ними граф, а потім ми. Останнім заскочив Кожух, який навалився плечем на тяжкі двері. Тільки тут я помітив, що двері закривалися зсередини засувом. Не встиг сотник засунути залізну дошку, як двері вигнулися від надзвичайно могутнього удару. Я вистрілив у них. Заряд картечі, здавалося, тільки пошкрябав оббиті залізом дубові двері. Удар знов повторився, потім стало тихо. Я почув важке дихання графа. Гретхен з помертвілим обличчям трималася за стіну. Полковник наказав:
— Тепер до вітальні!
Ми кинулися туди. Граф і Кожух ретельно позачиняли всі двері. Йоган заходився розпалювати вогнище в каміні. Я і полковник з рушницями кинулися до вікон. Яскравий повний місяць добре освітлював двір та інші будови. Навкруги стояла мертва тиша. З того моменту, коли я побачив обрис вервольфа на стіні, усе відбувалося настільки швидко, що я навіть не встиг перелякатися. Тепер ця тиша, очікування невідомого, а найбільше, чомусь, цокання годинника разом звалилися на мої нерви.
Тишу прорвав голос графа:
— Як він зміг перебратися через стіну? Полковник жорстко сказав:
— Зараз це не має ніякого значення. Ми всі в небезпеці. Для того, щоб захиститися, нам необхідно дещо дізнатися від вас.
Граф похмуро подивився на полковника:
— У 1914 році ми з Йоганом змогли справитися з вервольфом самі, але зараз я вже занадто старий для такої справи. Що вас цікавить?
Полковник твердо промовив:
— Перше, ким є вервольфи насправді, без цих хрестоматійних вигадок для туристів?
Граф трохи помовчав, потім відповів:
— Ніхто не знає, вони завжди з’являлися в часи великих заворушень. Вервольф надзвичайно хитрий, сильний і жорстокий. Він має всі властивості хижого вовка, збільшені в десятки разів, і диявольський розум. Дехто з орденських посвячених вважав, що вервольфи з’являються внаслідок дій таємних сатанинських сект. Найбільше достовірних згадок про них зафіксовано в часи Тридцятирічної війни й міжусобиць між протестантами та католиками в XVI столітті. Реально я зіткнувся з одним вервольфом дванадцять років тому. Нам випадково вдалося залишитися живими і прогнати його за допомогою описаного в середньовічному трактаті засобу. Ви про нього знаєте. Усе.
Полковник був невблаганний:
— Швидше, часу в нас немає! Ви знали професора Курца?
Граф перелякано закричав:
— Ви з Храму Жаху!!!?
— Якби ми прийшли з Чорного Храму, ви вже два дні були б мертвими. Зараз ми остання ваша надія, і не тільки ваша. Розповідайте!
— Професора я знав давно. Останній раз я бачив його за тиждень до самогубства. Він попередив, що можуть з’явитися люди, які будуть питати про Храм Жаху. Професор наказав, щоб я передав їм…
Граф не встиг закінчити.
Найкращим спільником для вервольфа була темрява. У ній він міг розгледіти найдрібніші речі. Темрява дозволяла йому бачити, відчувати, чути, знати про все, що знаходилося навкруги, Вервольф відбіг від будинку й застиг. Темрява застигла разом з ним. Він добре відчував, як за цими кам’яними стінами, тяжкими дверима тріпочуть від страху кров’яні клітини слабких створінь з ніжної, смачної плоті. Ці жалюгідні істоти наївно вважали, що зможуть заховатися від нього за стінами. Гра почалася. Вервольф чигав навколо будинку. Темрява понеслася разом з ним. Разом вони ставали непереможними. Одним стрибком заскочив на вузьке підвіконня. Сталеві ґрати на вікні годі було ламати. Наступним стрибком вервольф перелетів декілька метрів і опинився на товстій гілці розкидистого дуба. Його око миттєво вирахувало відстань до карниза — і він добрався до нього. Чорне тіло, здавалося, застигло в повітрі, але через секунду вервольф уже сидів на даху. М’яко ступаючи, він пройшов до камінної труби. Тепер люди були під ним.
Ми почули жахливий крик. Я різко озирнувся. Біля каміна, серед розсипаного вугілля лежав Йоган. Груди його були розідрані навпіл, серед кривавого місива стирчали уламки білих ребер. Біля Йогана стояв, вигнувши спину, засипаний сажею величезний напіввовк — напівлюдина.
Найближче до вервольфа знаходився Кожух. Його маузер заторохкотів зі швидкістю кулемета. Майже одночасно бухнули наші рушниці. Вервольф трохи відсахнувся назад. Я не повірив своїм очам — від пострілу, майже впритул ведмежою картеччю, з тяжкої рушниці волохату шкіру звіра тільки обпалило вогнем. Вервольф стрибнув з місця вперед на нас. Про здатність Кожуха швидко рухатися при потребі в Армії ходили легенди, але тут він себе перевершив. Замість того, щоб бути розчавленим тушею тварини, сотник впав на підлогу і прокотився під вервольфом. Ми з полковником разом схопили тяжкий дубовий стіл і перевернули його, закрившись за ним, як за величезним щитом, Вервольф вдарився в стіл, перед моїм оком по сірій тильній поверхні пролягла широка тріщина. Нас разом зі столом віднесло до стіни. За спиною почувся крик графа: