— Сюди!
Я озирнувся, — граф стояв біля невідомо звідки утвореного чорного проходу в стіні. Над краєм перевернутого столу, прямо над нами з’явилася паща вервольфа. Мене обдало гарячим і гидотним диханням. Я вистрілив останнім набоєм у цю пащу й кинувся до графа. Уже біля рятівного входу я згадав про Кожуха й повернувся. Але полковник із несподіваною силою штовхнув мене назад. Я спиною влетів до входу. Тим часом полковник вистрілив впритул у вервольфа і, поки той відсахнувся, заскочив за мною. Несподівано швидко важка стіна, яка відкривала таємний хід, зачинилася. Я застогнав крізь зуби:
— Ми кинули Кожуха.
Залізні пальці вчепилися мені в плече й полковник, важко дихаючи, вимовив:
— Зараз сотникові може допомогти тільки Бог, — потім через паузу додав, — його Бог.
Була темрява, серце божевільно колотило в груди, перед очима спливали червоні плями. Немов здалеку, до мене донеслися слова графа:
— …хід веде до арсеналу. За півгодини ми будемо там.
Спалахнув сірник, і темряву прорізало світло смолоскипа. Ми стояли перед сходинами, які вели вниз. У блиманні полум’я я побачив бліде, як у мерця, обличчя графа й божевільно застиглі очі Гретхен. Припав вухом до стіни. За нею була тиша. Щось здавило мені горло.
Освітлюючи шлях смолоскипом, ми обережно пішли по сходинах. Я провів рукою по стіні, — вона була холодна й волога. Грета ледь могла йти, мені довелося майже нести її.
Граф, ідучи попереду, промовив:
— Замок має два рівні. Підземний набагато довший. Цей підземний хід з вітальні до арсеналу був проритий ще в часи Третього Хрестового Походу.
Мені здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті граф, який ішов попереду, зупинився, намацав щось на стіні й покрутив, — почувся тріск і відкрився невеликий отвір. Ледь протиснувшись у нього, ми опинилися в залі арсеналу.
Тепер ми знов опинилися посеред величезного сховища стародавньої зброї. Граф повернув вазу біля стіни — хід за нами зачинився. Я обережно посадив Грету в крісло. Здавалося, що вона не дихає, її очі були закриті, тіло розслаблене й безсиле. Граф відразу кинувся до дверей і зачинив їх на тяжкий засув. Я покрутив у руках рушницю. Тепер її холодний зблиск не надавав колишньої впевненості. Полковник відкинув свій «манліхер» на підлогу й запитав у графа:
— Нам потрібна зброя, справжня зброя?
— Ми зможемо тут протриматися. Він не пробереться сюди. З першими променями сонця вервольф перетвориться на людину.
— А далі? Перша ніч — і він перегризе нам горлянки. Вервольф почав полювання й він не зупиниться. Він повинен нас вбити.
— Чому?
— Професор Курц зміг би відповісти на це запитання.
— Хто ви і що вам треба?
— Вже шість років ми не знаємо, хто ми, можливо, ми і прийшли сюди, щоб дізнатися про це. До речі, ви обіцяли виконати прохання професора.
— Я зможу це зробити після того, як ми вийдемо звідси.
— Зброя, графе, нам потрібна зброя.
Граф мовчки підійшов до величезної скрині, на якій лежали частини рицарських лат, і, відкинувши їх рукою, як непотрібний мотлох, відчинив важке віко. Ми зацікавлено підійшли ближче. Тим часом граф дістав звідти два великі самостріли:
— Ці арбалети змогли врятувати життя рицарю фон Денцелю в 1254 році. Точніше, не вони, а стріли — болти, якими він міг угараздити двох вервольфів.
Я прийняв до рук самостріл. Він був важкий і холодний. Чомусь мені згадалося, що на першому гербі Києва був зображений самостріл.
Граф дістав зі скрині невеликий шкіряний покрівець і подав полковникові:
— А це два болти. На жаль, тільки два.
Полковник розв’язав покрівець і дістав звідти коротку срібну стрілу. Ще одну він подав мені. Тяжкий болт виплавлений зі срібла, тільки на кінці були прироблені широкі шкіряні кінцівки замість звичного для стріл оперення. Я обернув болт до світла. На одній з його чотирьох стінок темніли вибиті руни. Граф обережно взяв стрілу з моїх рук:
— Якщо перекласти на сучасну німецьку, це означає приблизно таке: «Син темряви повернеться під владу сина сонця».
Граф дав нам коротку інструкцію щодо користування самострілами. Я вступив ногою в «стремено» арбалета і спеціальним приладом, «козячою ногою», натягнув тятиву з волячих жил. Мені здалося, що тримаю найгрізнішу зброю. Полковник поклав болт на жолоб самостріла звично, немов всі свої походи провів з арбалетом у руках, прицілився кудись під стелю, опустив зброю і сказав графу: