— Ну що, тварюко, нажерлася кубанського тютюну! Бач, на яку гидоту витрачати доводиться! — Кожух, в обідраному костюмі, вимащений сажею і кров’ю, тріумфально прямував на вервольфа, кидаючи йому в очі свій дорогоцінний тютюн. Вервольф, звиваючись, намагався кинутися на козака, але чергова хмара тютюну, пожбурена Кожухом, примушувала його відступати. Андрій, який за останні години взагалі перестав дивуватися будь — чому, підхопився й побіг на вервольфа. Не тямлячи себе, він схопив вовкулаку за лапу і встромив стрілу йому в горло. Несподівано легко срібний болт ввійшов під пащу вервольфа, звідти вдарив стрімкий фонтан чорної крові, тварина захрипіла і впала навзнак. Кожух застиг з піднятою рукою, потім дістав з кишені кисет і обережно висипав туди залишки тютюну. Він озирнув розтрощений ущент зал, побачив полковника, який зі стогоном підвівся на ноги, і промовив:
— А що, хлопці, я бачу, вам тут без мене гаряче прийшлося.
Уранці вони спалили вбитого вервольфа поблизу замку. Граф досить швидко прийшов до тями, але загибель доньки підкосила його. Кожух сходив на хутір, де мешкав Отто Шмідт, і, не вдаючись до подробиць, розповів, що Йоган і Грета загинули внаслідок нещасного випадку. Господар був стурбований зникненням свого старшого сина, але відразу запряг коней і відправився в місто за католицьким священиком і лікарем. Ми старанно приховали всі сліди нічної різанини. Нарешті всі зібралися в замковій бібліотеці. За одну ніч граф постарів на десять років, від колишньої жвавості нічого не залишилося. Була тиша, яскраве сонячне сяйво лилося крізь широкі вікна. Граф тихо сказав:
— Сьогодні ви покинете замок, ви повинні були прийти сюди і зробити те, що зробили. Ви йдете своїм шляхом, і він лежить по той бік добра. Грета чекала своєї смерті, вона занадто добре розуміла неприродність свого кохання до вервольфа. Тому ваше каяття буде пом’якшуватися вірою в останнє благодіяння, яке ви зробили для неї. У своїх пошуках ви вже зайшли надто далеко. Я можу врятувати вас і не виконати своєї обіцянки перед Курцом, але ви все одно будете шукати витоків нещасть своєї Батьківщини. Це ваше призначення і приречення.
З цими словами Гельмут фон Темпельгофбауер дістав зі столу невеликий пакет і передав полковникові:
— Дай Боже, щоб це допомогло вам. Мені залишилося мало часу перед зустріччю з багатьма поколіннями рицарів і магістрів нашого Ордену. Я розповім їм про вас. Прощавайте.
Троє повільно йшли по дорозі від замку. Тільки один з них озирнувся на високий бергфрід, який, немов останній величний акорд органної меси, підносився з німим проханням до небес. Подорожній постояв, дивлячись на замок. Обличчя його було ще досить молоде, тільки через чоло пролягла сувора і скорботна зморшка. Потім він розвернувся і швидко пішов, наздоганяючи своїх товаришів.
Санаторійна зона. Австрія, 1926 р.
На перший погляд, знайти Наталку Порецьку через дванадцять років, які перетасували мільйони людей, немов карткову колоду, було завданням неможливим. Вона (при умові, що взагалі залишилася живою в усіх війнах і революціях) могла знаходитися в будь — якій частині світу.
Однак, Петро Бойчук, з непереможним галицьким оптимізмом, узявся за цю справу. Його бурхливий життєвий досвід доводив, якщо чогось наполегливо добиватися, то рано чи пізно фортуна, перевіривши тебе на витривалість, почне підігравати. Добре налаштована інформативна система Організації відіграла свою роль. І хоча члени осередків, розкиданих у більшості країн світу, трохи зніяковіли, отримавши наказ розшукати молоду жінку українського походження, родом з Волині, з певними несотворенними здібностями, але наказ почали старанно виконувати.
Приблизно через місяць на ім’я Войцеха Лещінського, під яким зупинився в подебрадському готелі Бойчук, почали приходити конверти з марками країн ледь не всіх континентів. Отриману інформацію він ретельно класифікував по країнах за рівнем вірогідності. Але, незважаючи на стрімке зростання кількості інформації, з’являлася небезпека просто загубитися в ній. Поступово в Бойчука складалося враження, що ледь не всі українські жінки мають містичні якості. Найбільш впевнено повідомляли його інформатори, що саме їх дружини, не кажучи про тещ, є незаперечними відьмами або, принаймні, без проблем можуть звести будь — якого чоловіка з білого світу, навіть якщо він є членом Організації. Але Бойчук мужньо тамував у собі розпач і продовжував наполегливо чекати. Вдень він просиджував у бібліотеці, читаючи все, що стосувалося проявів жіночих паранормальних здібностей, або інспектував місцевий осередок Організації. Увечері, з отцем Василем, вони уважно розглядали отримані за день листи. Так пройшов не один місяць. Нарешті він одержав з одного австрійського міста конверт з газетою, передова стаття якої була старанно підкреслена. Після її прочитання Бойчук відразу зв’язався з отцем Василем. Порадившись, вони дійшли висновку, що це і є довгоочікувана інформація. Стаття була такого змісту: