З того часу ікону отець Василь завжди носив з собою. Він позіхнув, поклав загорнуту ікону до валізи і глянув у віконце на мирні подебрадські вулиці — треба було вирушати.
Місто було як місто, звичайне австрійське містечко, яке навіть не помітило, що перестало належати до імперії. Відсутність великих заводів обумовило досить спокійну й самовпевнену буржуазну вдачу громадян, які здивовано споглядали на класові битви у великих метрополісах.
Петро Бойчук і отець Василь без перешкод добралися до славнозвісного санаторію. Господар його, приголомшений злочином, був приємно здивований новими постояльцями, хоча чесно попередив про те, що трапилося. Бойчук заспокоїв його, натякнувши, що якби він обминав усі місця, де траплялися вбивства, то йому довелося б перебратися на Місяць.
Було відразу видно, що й так нечисленне, у зв’язку з перманентною кризою, населення санаторію різко зменшилося після зловісних подій в кімнаті пані Н. Багато номерів були вільними, і новоприбулі змогли обрати собі чудові кімнати на четвертому поверсі, з вікнами на впорядкований сосновий ліс.
Уже до вечора Бойчук добре знав, завдяки доброзичливості коридорного й пачці цигарок, місце розташування зловісної кімнати, а також те, що пані Н. знаходиться до закінчення розслідування й повного видужання в іншій кімнаті під наглядом лікарів і охороною поліцейського.
Уранці отець Василь і Бойчук зустрілися на прогулянці в лісі. Отець Василь здивувався великій кількості нових знайомих галичанина — ледь не кожний зустрічний вітався з ним по імені.
Нарешті, коли з ними несподівано люб’язно розкланявся довгов’язий чоловік у старій військовій формі без відзнак, отець Василь обережно зауважив:
— Складається таке враження, що ви відпочиваєте тут уже півроку. Завжди дивувався вашому вмінню знаходити спільну мову з навколишнім світом.
Бойчук, не замислюючись, відповів:
— Завжди вважав, що знаходити спільну мову з навколишнім світом є прерогатива вашого сану, панотче. Я лише спілкуюся з людьми, мені завжди цікаво спілкуватися з людьми.
— Але це вам потрібно для того, щоб отримати необхідну інформацію. Це відкидає елемент щирості.
— У цьому між нами й різниця — ви виконуєте свої обов’язки перед Богом і вважаєте, що це є гарантом щирості, а я перед нашою справою.
Отець Василь надовго замислився, зосередивши погляд на вимощеній сірою плиткою доріжці, а потім обережно зауважив:
— Ви вважаєте, що Бог не стосується нашої справи?
— Боюся, що він зайнятий більш важливими клопотами або занадто довіряє українцям, щоб вирішувати за них українські проблеми.
— Без віри ми не зможемо вирішити наші проблеми.
— Перепрошую, віри у що? Якщо слідувати християнській ортодоксії, то ми ще в 1918 році повинні були не брати зброю, а молитися, щоб поляки, більшовики, росіяни, німці схаменулися й пожаліли нас, таких богобоязливих і смиренних. Утім, боюся, що більшість українців цим і займалася.
— Хіба не можна поєднати боротьбу за Батьківщину й віру?
— А наскільки вбивство ворога буде відповідати заповідям? Це вже передбачає нещирість. Хоча б перед собою.
— Я ніколи не брав у руки зброю.
— Але обіцяли підтримку Бога тим, хто її тоді взяв. Можливо, і гвинтівки, якщо не ножі, освячували.
— Вони переступили через заповіді, але для боротьби за збереження тих же християнських чеснот.
— Знаєте, панотче, іноді я думаю, що останні півтора сторіччя ми були занадто правильними християнами. На радість наших сусідів.
Отець Василь знов надовго замовчав, перебираючи в думках свої можливі відповіді й нові можливі зауваження Бойчука. Потім несподівано для самого себе запитав:
— Але ви залучили мене до цієї справи. Чому? Бойчук різко зупинився. Він сухо глянув у вічі отця Василя.
— Ви знаєте, з ким ми боремося? Кому ми програли війну? З ким зіткнувся полковник у двадцятому році й ким є наш ворог насправді? Можливо, у нас вперше з’явився шанс зрозуміти це…
— …і для цього вам потрібні не тільки ті, хто вміє добре стріляти.
Бойчук не відповів, повернувся й пішов по доріжці. Отець Василь неспішно попрямував за ним.
Директор санаторію, доктор Рідер, мав блискучу лисину й величезні вільгельмівські вуса. Він трохи напружено сидів у своєму шкіряному кріслі, і в отця Василя промайнула думка: «Мабуть, боїться, що і я прийшов заявити про від’їзд». Священик стримано кахикнув із ввічливості й почав, старанно добираючи німецькі слова: