Я вийшов на вулицю, завернув за ріг і мене знову охопило пронизливе відчуття недоброго погляду. Біля години я блукав по місту, намагаючись відчепитися від можливих таємничих спостерігачів. Іноді здавалося, що все спокійно й переслідування просто мариться, але згодом знову накочувалося гостре почуття незбагненної тривоги. Декілька разів пробував несподівано озирнутися, зупинявся біля дзеркальних вітрин магазинів — нікого підозрілого позаду не було.
Місто я знав непогано — деякий час підробляв водієм таксі. Нарешті вибрався на Жижкову алею. Насолоджуючись останніми тижнями літа, міщани чинно проходжали поміж старими деревами під музику військового духового оркестру і світ, здавалося, назавжди забув свої біди й війни.
Один я був далекий від цього непорушного спокою. Здавалося, що навкруги мене невпинно звужується коло невидимих переслідувачів.
Раптом у глибині алеї почулися веселі вигуки — назустріч мені йшов натовп збуджених, розчервонілих чоловіків. Я впізнав їх — це були студенти й викладачі нашої Академії. Попереду широко, як на полковому плацу, крокував колишній отаман полтавських повстанців, а нині доцент кафедри математики Гоголь. Під пахвою він тримав футбольний м’яч.
— Агов, Андрію, ходімо з нами — нарешті ми агрономічний факультет погромили!
Я потиснув його вузьку, але сильну долоню.
— Вітаю вас, доценте, мабуть, вам допомогла відсутність голкіпера Кожуха.
Гоголь недбало махнув рукою.
— Ну то й що… Тільки й того, що швидко рухається. Утім, сьогодні вони нас пригощають, так що давай, історику, з нами!
Я, не без певного полегшення, втиснувся серед давніх знайомих і рушив алеєю, слухаючи жартівну суперечку футболістів. Ми вибралися з алеї й пішли вузькою кам’яною вуличкою, що вела до кав’ярні Длугоша.
Дочекавшись слушного моменту, вскочив у відкриті двері високого житлового будинку й застиг, причаївшись у коридорі. Хвилин через десять вирішив вийти на вулицю. Небезпеки вже не відчував, і мені стало смішно — тікати через півміста, перелякавшись невідомо чого.
Сонце вже зайшло, і я, у присмерку, відправився додому. Крокуючи тихими вулицями, думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати — нейтралітету все одно не вийшло.
Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали, я не витримав і побіг.
Захеканий, зупинився біля паркана. У віконці кімнати, де жила Наталка на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії й рішуче зайшов до будинку. У холі світилось світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.
На другому поверсі світла не було. Я озирнувся навкруги й повільно пішов далі. Раптом здалося, що будинок, незважаючи на різноманітні звуки, порожній. Мене пересмикнуло. У темряві пішов далі, тримаючись біля стіни. Дерев’яні сходини тихо рипіли. Ось і кімната Наталі. Я натиснув на ручку. Двері були зачинені. Я прислухався. Обережно постукав.
— Пані Наталко!
Секунди, здавалося, тягнулися вічність. Мені стало ніяково. Потурбувати дівчину через свої дурні страхи! За дверима почулися м’які жіночі кроки. Я ще раз покликав.
— Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!
Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв’язні вибачення й зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.
— Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.
Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм — змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.
Наталя стримано сіла навпроти. Здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення: