— Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!
Гримнув другий постріл — на цей раз не витримали нерви в одного з козаків — перевтілений Гопнер знову відлетів назад. Коли пороховий дим розсіявся, він знов стояв перед нами — груди його, здавалося, були пробиті картеччю наскрізь, і тому звуки голосу змішувалися з хрипом, свистом і булькотінням. На цей раз на ньому був зелений френч. Інженер надривно кричав:
— Тепер ми добре бачимо, як український буржуазний націоналізм остаточно показав своє звіряче обличчя, але партія зможе дати гідну відсіч цим жалюгідним покидькам, які не мають нічого спільного з українським народом, відданим справі служіння справі інтернаціоналізму…
Огидно було дивитися на цю примарну постать, яка перевтілювалася на очах, заступаючи нам шлях. Я вдарив його прикладом, і він покотився кудись у туман, але і звідти долітало глухе нерозбірливе буботіння. Я зміг розібрати: «Дорогі друзі, святкуючи річницю довгоочікуваної незалежності України…» Але часу прислухатися до цього марення не було — ми побігли туди, звідки долетів крик Наталки.
Туман роз’їдав очі й забивав легені. Я бачив лише непевні силуети своїх супутників. Наталка вибігла нам назустріч — її біла сорочка немов зіткалася в повітрі прямо перед нами. Побачивши нас, вона різко зупинилася… і побігла назад.
Я швидко наздогнав її і обхопив руками, але вона, дивлячись божевільними очима, закляклими від жаху, несамовито забилася в моїх обіймах. Старий і я намагалися її заспокоїти, але вона не чула й не бачила нас. Несподівано Наталка перестала пручатися й обвисла в мене на руках. Я загорнув її в свою легку куртку і, підхопивши на руки, пішов назад.
Я брів навмання. Здавалося, що ми заблукали — жодна прикмета не підказувала нам шлях до виходу. Попереду щось зарухалося.
Придивився до темряви, і моє волосся стало сторч. З обох боків повз нас понуро й мовчки брели людські постаті. Їх було дуже багато, і з кожним кроком ставало все більше. Мені здалося, що я опинився в самому пеклі, але ці люди ніяк не нагадували дантівських грішників. Більшість з них була одягнута в прості селянські свитки й сіряки, але серед них чимало мали на собі добрі міські костюми або військові строї, багато зразків одягу були мені незнайомими. Люди брели цілими родинами — жінки тримали за руки дітей, інші несли на руках немовлят. Діти дивилися поперед себе великими дорослими очима, і це було найжахливішим. Здавалося, цілий народ, покірний і приречений, брів на заклання.
Тяжко дихаючи, я озирнувся на Порецького. З його очей котилися сльози — мені здалося, що він розуміє й відчуває моторошний зміст того, що бачить.
Людський потік загубився в тумані. Здалося, що попереду засяяло світло, і ми прискорили ходу. Але це не був вихід. Перед нами знов стояв інженер. Його оточувало світло, зловісне мертвенне світло, яке робило всіх однаковими.
Гопнер сміявся. Він задирав голову і сміявся, і сміх його був веселим, життєрадісним і запалюючим.
— Ви хотіли мене вбити! Але ж мене ще немає! Інженер сміявся й поступово збільшувався в нас на очах. Через мить десь зверху до нас долітав його регіт і громовий голос.
— І дам вам врожай, який ви не сіяли, і будівлі, які не будували, і народи, які будуть служити вам…
Невдовзі тільки далеке відлуння доносилося до нас. Один з козаків крикнув. Я побачив, як висохла рука з гачкуватими пальцями вихопилась із туману і вчепилася йому в плече. Козак вистрілив з рушниці в туман, і звідти долетіло хрипіння пораненого звіра. Якісь тіні з харчанням виринули з темряви.
— Рятуй Наталку! — страшно крикнув Порецький і випалив у них. Козак підхопив мою гвинтівку.
— Тікайте, пане, а ми з ними поговоримо.
Притискуючи до себе Наталку, я побіг. Позаду бухали постріли, крики й ревіння жахливих, створених пекельною силою істот.
Нарешті перед собою побачив прямокутний отвір, через який ми ввечері пробралися в це кляте місце. Крок, ще один крок. Гостре почуття небезпеки примусило мене озирнутися. Нас швидко наздоганяло химерне створіння із сліпучими від тваринної люті очима. Я відразу згадав казки про песиголовців. Воно неслося на півзігнутих ногах, і в цих рухах було моторошне поєднання мавпячих і людських рис. З пащі на всі боки бризкала слина і кров.