Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті, якось одночасно вирішили згадати про запрошення полковника.
— А що думати, підемо, та і всі балачки! — зразу припинив мої мудрування Кожух. — Якщо він агент, то це…
— …буде його остання зустріч із кимось у цьому світі, — трохи патетично завершив я.
За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима за вказаною адресою. Двері відкрив полковник. Здавалось, він не мав жодного сумніву, що ми прийдемо. Стримано привітавшись, запросив до приймальні. Там уже знаходилися кремезний бородань, одягнутий у чорний костюм, і худорлявий, підтягнутий чоловік, у якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав неповторний вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим із приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.
— Радий з вами познайомитися, шановний магістре! Мені багато розповідав про вас пан професор.
Я трохи зніяковів, бо не міг собі уявити, що професор міг із кимось розмовляти на теми, які безпосередньо не торкалися його наукових зацікавлень.
— На жаль, не маю честі бути з вами знайомим.
— Дозвольте представитися — парох української православної церкви св. Юрія у Кракові — отець Василь.
«Ну ось, не вистачало суботній вечір провести в гуртку любителів теологічних розмов,» — з сумом подумав я і з жахом уявив войовничу реакцію сотника на таку перспективу.
Тим часом зі мною вже вітався галичанин.
— Поручик Петро Бойчук, маю честь!
Поручик несподівано для мене посміхнувся, що миттєво надало його суворому обличчю приємного дружнього виразу.
— Прошу сідати, панове! — запросив нас полковник, показуючи на досить зручні крісла. Ми з задоволенням розмістилися, а Кожух потягнувся за своїм відомим на всі Подебради самосадом. Це був справжній кубанський самосад, який Кожух зміг таємничими шляхами отримати зі своєї станиці. Отець Василь покосився на те, як сотник неспішно скручує цигарку, і в очах його промайнуло гаряче бажання приєднатися до такого грішного заняття.
Через хвилину по кімнаті поплив аромат легендарного тютюну, ми в очікуванні дивилися на полковника. Той декілька хвилин дивився на кожного з нас, немовби останній раз перевіряючи — чи варті ці люди бути посвяченими в його таємницю. Потім, трохи прикривши очі, полковник тихим голосом почав свою розповідь.
— Шановні панове! На жаль, певний час мені довелося збирати про вас інформацію без вашого відома. Тому я знаю вас набагато краще, ніж ви мене. Спробую виправити цю недоречність. Але зараз дозвольте ще раз представити присутніх.
Отець Василь. Походить зі стародавнього українського роду, з якого вийшло багато священиків, хоча спочатку порушив цю традицію. Три роки війни за Державу привернули вас до родинного коріння. Ви були висвячені в 1919 році в Нікопольській церкві під обстрілом білої артилерії. Рік були військовим священиком у Залізній дивізії, відмовились відступати за Збруч і залишилися з пораненими, яких не встигли вивезти. Потрапивши до червоних, утекли з — під розстрілу і ще два роки були в Холодному Яру. Повстанці, відчуваючи загибель Холодноярівщини, примусили вас перейти за кордон. Декілька років навчання в православній духовній академії і праця настоятелем в українській церкві у Варшаві. У Подебрадах уже тиждень перебуваєте для роботи в архіві на запрошення професора Щербини.
Полковник подивився на галичанина.
— Петро Бойчук. Народився у Станіславі. Кадровий старшина Австрійської армії. Чотири роки світової війни. З першого листопада 1918 року — в Українській Галицькій Армії. Виконував таємні доручення в польському запіллі. Улітку 1919 року засуджений польським польовим судом до розстрілу. Підняв повстання в таборі й переховувався в Карпатах. Зараз є одним із членів організації, яка продовжує Боротьбу в Галичині.
Я зрозумів, що тепер моя черга.
— Шановний Андрій Балковий. До початку Боротьби студент історико — філологічного факультету університету Святого Володимира, просвітянин, активіст українського руху. Під час Боротьби — повстанець, підстаршина української кавалерії. Тут викладаєте історію в Академії. Досліджуєте закони історії й намагаєтеся на науковому рівні зрозуміти причини нашої поразки на першому етапі Боротьби.
Сотник Степан Кожух, найхоробріша людина в Армії. Я багато розповідав про вас отцю Іванові й поручикові. Червоні вважають вас одним зі своїх найлютіших ворогів. Думаю, що тільки диво дозволило вам до цих часів залишитися живим.