Я обережно поклав Наталену й пішов назустріч чудовиську. Вихопив з чохла мисливський ніж і прийняв стійку, яку бачив на малюнках про полювання на ведмедів. Тепер я нічого не боявся.
З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував — гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би й застиг на ватяних ногах у очікуванні смерті. Зціпивши зуби, я підбіг до дівчини, підняв її кинувся до виходу.
…Холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького — «Рятуй Наталку!» Розпанахані м’язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького — Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Уже не знаючи за допомогою яких сил, я підвівся й побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося в мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. У місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившись у повіддя двох оскаженілих коней.
— Пане, інші коні втекли! — закричав він. Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.
— Гони зараз на станцію, — мої слова вилітали з рота разом з кров’ю, — усі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії… сюди більше не вертайся.
Остап скочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.
Остап підхопив її, і його кінь прожогом вилетів на шлях.
Стогнучи від пекучого болю, я ледь забрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув уперед. Холодний вітер батогом хлистонув у обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.
Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього й він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.
Палац умирав.
Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще в дитинстві схованка в каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив дрова.
Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.
Я не достануся їм. Двері ось — ось упадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню. Далі — темрява, яка зараз увірветься й сюди.
Старовинний батьків пістоль, тепло від каміна приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Усе…
Я підхопився. За вікном ударив грім. На вулиці суцільною стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті — злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрите холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон; ліг на спину й довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися й підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.
За вікном маленької поліської хати лютував давно небачений для кінця літа в цих місцях буревій. Іноді здавалося, що вітер ось — ось зірве стріху, і на голови сидячих навколо столу людей впадуть тяжкі струмки дощу. У хаті було темно й тільки слабкий вогник каганця ледь освітлював полковника, Кожуха, Бойчука та отця Василя. Перед ними лежала, вивчена мною вже напам’ять, подерта місцева мапа. Говорив полковник, водячи по ній пальцем: