Полковник повернув голову. Поляки йшли вздовж шереги і стріляли в потилиці селянам. Усе було дуже просто. Він спробував згадати щось добре зі свого життя, але думки плуталися. Сухі хлопки пострілів наближалися. Вода затікала за комір. Ноги швидко затерпали. Зліва залишилося двоє, інші лежали з простріленими потилицями, обличчями в болото. Біля вуха ляснув постріл, і сусід полковника впав головою в калюжу. Червоний струмінь почав швидко розпливатися в зеленій воді. Полковник почув, як клацнув затвор позаду, і перед його очима на мокру пожухлу траву впала гаряча гільза. З жовтого отвору гільзи вилетів тоненький білий струмок диму й полетів, немов душа волинського селянина, до неба.
Ствол уперся полковникові в потилицю, і її обпекло нестримним холодом.
— Нє забівай! — до них біг, заперечно розмахуючи конфедераткою, аківець у темно — зеленому кітелі. Чиясь рука підхопила Андрія за плече — він підвівся. Поляки про щось швидко розмовляли. Потім його знов повели до села. Відійшовши на декілька десятків метрів, він озирнувся й побачив довгу шерегу мертвих — посередині темніло його порожнє місце.
— У двадцятому році, під час «Дива на Віспі», я командував відділом кінноти. Одного разу ми відправилися на рекогносцировку й потрапили в засідку. У червоних було дві тачанки з кулеметами, і половину моїх людей вони перебили відразу. Нас врятував загін української кавалерії, який несподівано налетів на червоних, — поляк замовчав, запитально дивлячись на полковника.
Той втомлено подивився на офіцера і, повільно згадуючи, сказав:
— Під вами застрілили гнідого коня й вас придавило крупом. Коли ми почали атаку, ви вже тримали револьвер біля скроні.
Було тихо, за вікном чулися крики і звичний галас військового табору.
Поляк встав і підійшов до вікна.
— Сподіваюся, що ви не входите до українських банд? Полковник кивнув головою назад.
— Вони теж не входили до українських банд…
— Це війна.
— Це не війна… Що сталося, поручик? Спочатку гасло «За нашу і вашу свободу», а потім, на додачу до німців, поляки проводять каральні акції в українських селах. Здається, це було вічно. Невже ми нічому не навчилися за останні п’ятсот років?
Поручик, дивуючись, що його співбесідник не розуміє цілком ясних речей, відповів:
— По — перше, ми повинні дбати про ту Польщу, яка постане після війни. І в ній не буде місця для українського сепаратизму. По — друге, це відплатна акція після звірств УПА стосовно поляків.
Поручик клацнув золотим портсигаром і протягнув його полковникові. Той відчув, як від бажання запалити цигарку горло зводить судома, але заперечно хитнув головою.
— Добре, — поляк затягнувся й підійшов до вікна, — колись ви врятували мені життя й воювали за Польщу… Вартовий!
У дверях виструнчився молодий аківець з автоматом. Поручик наказав йому:
— Відведеш полоненого в ліс і відпустиш. Полковник повільно пішов до дверей. Вже в дверях він повернув голову й тихо сказав, дивлячись на поручика:
— Тоді я воював за вашу й нашу свободу.
Ліс був холодний і безжальний. Полковник ішов вузькою стежкою. Позаду важко дихав охоронець. У спину вдарило:
— Стій!
Полковник повільно повернувся. Очі аківця палали непримиренною ненавистю, наближаючись до полковника, він кинув йому в обличчя:
— Слухай, гайдамацька сволото, якщо ідіот поручик грається в лицаря, то я не збираюся цього робити. Ви завжди були й будете тупим жорстоким бидлом. І тебе я не відпущу знов різати поляків у ім’я своєї хлопської нації. На коліна, молися, курво!
Аківець смикнув затвор автомата. Полковник, який весь цей час зберігав десь у глибині себе останню краплю сили, кинувся на нього і, ухопившись за ствол, смикнув зброю вбік. Поляк від несподіванки втратив рівновагу і впав. Полковник навалився зверху і вчепився йому в горло. Той захрипів і щосили вдарив полковника під ребра. Пронизливий біль прохромив тіло, дихання перехопило. Втрачаючи свідомість, полковник зчепив кулаки і, тяжко хукнувши, декілька разів тяжко вдарив аківця в обличчя.
Потім він, хитаючись, підвівся. Нудота підступала до горла. Полковник підняв автомат і закинув його за спину, нахилився і зняв з ворога ремінь з підсумком для набоїв. Сунув руку за пазуху й витягнув пакет з паперами.
Дві світлини: молодий усміхнений хлопець у гімназійному вбранні, настільки не схожий на непохитного винищувача гайдамаків і прекрасна панна зі старопольською косою. Білявий локон, перев’язаний рожевою стрічкою. Недописаний лист: