— Що, панотче, багато в Україні за двадцять років змінилося?
Священик здригнувся. Неповторна інтонація в голосі підтвердила, що він не помилявся. «Сірий» продовжив майже нечутно:
— Тепер ось що: ви підтвердите слідчому, що матеріали по 1926 року ми заховали в бункері десять років тому. Але відкрити сейф, не підірвавши, зможемо тільки ми вдвох. Усе, на добраніч.
Отець Василь здивовано дивився на «Сірого», той спокійно дихав, і священикові здалося, що ці слова просто примарилися йому.
«Сірий» трохи помовчав, уважно подивився на вусатий портрет, чорнильницю, кашкет із синім верхом і почав:
— Ну, пане капітане, хіба я такий дурень, що не зрозумів відразу, що ви панотця в мою камеру недаремно запроторили. Думаю, ви з нього всю правду все одно виб’єте. Тому й мені критися нема чого.
Слідчий, слабко приховуючи задоволення, сів за стіл і взяв перо.
— Бачу, граната не всі мозки тобі вибила. Продовжуй.
— Звуть мене Петро Бойчук, псевдо «Волох», «Сірий», очолював окружну військову референтуру, прибув для інспекції Відділів особливого призначення УПА — «Захід». Готовий співпрацювати з вами, але, пане начальнику, — Бойчук підсунувся ближче до слідчого, — я так думаю, що мною зараз вісімнадцятий відділ більше цікавиться?
Капітан пересмикнувся, а «Сірий» задоволено продовжив:
— Я знаю, що їх цікавить, — двадцять шостий рік і що ми роздобули тоді з панотцем. Так ось, пане капітане, завтра двадцяте число, так?
Слідчий мовчки кивнув головою.
— Матеріали заховані у схроні. Сейф замінований, код розмінування знаємо: я, — першу частину, а священик, — другу частину. Якщо до двадцять третього числа цього місяця ми сейф не відчинимо, чота «Різуна» його просто підірве, і тоді вісімнадцятий відділ буде дуже незадоволений…
Вмілий удар зніс «Сірого» зі стільця. Капітан видихнув:
— Ти що, суко, погрожуєш?
«Сірий» засміявся розбитим і скривавленим обличчям.
Машина торохтіла по роздовбаній дорозі. У 1944 році добряче покраяли її тяжкі гусениці відступаючих німецьких панцерів, і з того часу тільки матюки з солдатських вантажівок покривали ґрунтову колію. На цей раз вантажівка йшла попереду легкого трофейного бронетранспортера, позаду трусився легковий чорний автомобіль. Солдати в синіх кашкетах похмуро лаялися, чіпляючись за борт кожен раз, коли машину підкидало. Навколо були чужі гори й чужі дерева. Солдати міцно стискували автомати, похмуро озираючись навколо. Однак, заради чого вирішило керівництво охороняти двох в’язнів таким посиленим конвоєм, солдати не знали.
Бойчук і панотець зі скутими попереду руками сиділи всередині бронетранспортера. Мало того, що їх немилосердно трусило в сталевому коробі, — уже через годину після початку подорожі, від задухи та страшної спеки, вони були змоклі від поту. Напроти сидів сержант, тримаючи спрямований на них автомат. З — під кашкета по напруженому обличчю сержанта стікали струмки поту. Видно було, що він дуже добре втямив багатозначний капітанський наказ: «За цих двох головою відповідаєш».
Отець Василь час від часу відчував, що втрачає свідомість; тоді враз смикав головою і знову уважно дивився на чорний отвір ствола ППШ.
Бойчук, за своєю звичкою, трохи примружував очі, пильно уловлюючи всі найдрібніші деталі, хоча і йому було важко зберігати статечний вигляд, гупаючись головою в борт.
В автомобілі їхав слідчий з трьома автоматниками. Подумки він уже не один раз кляв себе за рішення сунутися в гори, повіривши цьому бандерівцю. Пробував заспокоїти себе, що зараз не сорок шостий рік, коли носа навіть на околицю міста не можна було висунути, і що навколо залишків роздроблених чіт УПА в цьому районі все щільніше стискався зашморг МГБ. Але гори похмуро темніли і здавалося, що зникне без відома серед цих ворожих лісів і капітан, і бронетранспортер, і всі солдати в синіх кашкетах.
Уже вечоріло, коли колоні залишилося подолати останню пару десятків кілометрів до місця призначення.
Панотець опустив голову на груди, — навколо все почало розпливатися, доводячи, що навіть бронетранспортер і сержант з ППШ є лише наслідком якогось непорозуміння у світовій гармонії.
З небуття панотця вивів могутній струс, світ перевернувся, і панотець, здавалося, майнув у далекі сфери, але не долетів і впав на купу розборсаних тіл.
Усередині бронетранспортера все було затягнуте густим чорним димом, Бойчук зміг, нарешті, вихопити автомат у сержанта і вдарив прикладом йому в груди. Лаючись крізь зуби (панотець вловив декілька невідомих йому досі ідіом польської та німецької), захлинаючись від диму, Бойчук щось намацав зверху, брязнув, і отець Василь напівзасліпленими очима побачив, як серед диму відкрився круглий отвір.