Вважаю для себе великою честю бути знайомим з усіма вами. Але зараз дозвольте розповісти вам, панове, про себе та про обставини, які примусили нас зібратися.
Полковник замовк, дивлячись у вікно, де поступово темніло. На затишні подебрадські вулиці сходив чудовий травневий вечір, здавалося, що наше минуле було нереальним, вигаданим, щоб підкреслити й сьогоденний спокій, і безтурботність цього міста. У кімнаті повільно розходилися хвилі тютюнового диму, я глянув на Кожуха, — той примружено дивився на полковника, немовби розмірковуючи: «Давай, чоловіче, яку історію ти нам зараз товкнеш?»
Полковник увімкнув електричну лампу — і кімнату залило м’яким світлом.
— З вашого дозволу я продовжую. Коротко про себе. Народився на Слобожанщині. Освіту отримав у Харківському університеті. У 1911 році за спробу створити нелегальну українську організацію в Харкові попав під нагляд поліції і вимушений був виїхати за кордон. Працював інженером на будівництві залізниці в Сербії. З початком війни був у сербській армії, разом із залишками свого полку потрапив до росіян. У 1917 році вступив до армії Центральної Ради. При Гетьмані перебував у корпусі Петра Болбочана. Після Повстання перейшов на бік Директорії. При Головному Отамані був командиром відділу особливого призначення. За глибокий рейд у запілля білих отримав чин полковника. А восени 1920 трапилася зі мною пригода, яка повністю змінила й моє життя, і уявлення про світ навколо нас…
Ви добре пам’ятаєте ту трагічну осінь. Армія відступала з Поділля. Ми якраз повернулися до ставки Головного, прорвавшись разом з відділом польських гусарів крізь якийсь червоний полк. У мене залишалося не більше двох десятків козаків. Усі були смертельно втомлені, але не встиг я розмістити своїх людей у якомусь напівзруйнованому костьолі, як мене викликали до Головного.
Отаман коротко дав необхідні інструкції. Сталася плутанина, звична й не за таких хаотичних обставин. Вагон з важливими державними документами почепили не до того потяга, і повернутися він уже не міг, бо кіннота Будьоного перерізала залізничну колію. Я отримав доручення зі своєю сотнею перейти через лінію фронту й розшукати на одній, Богом забутій, волинській залізничній станції цей потяг. «Надії на успіх дуже мало, — сказав Отаман, — але неможливо допустити, щоб ці документи потрапили до рук червоних».
Залишалося сподіватися, що червоні не встигли відправити знайдені документи до свого запілля. Часу майже не було, але, прикинувши на мапі, через які хащі нам доведеться дертися, я вирішив дати своїм козакам декілька годин на відпочинок. Тривалі місяці безперервних боїв настільки мене заморили, що шість годин я проспав, як мертвий. На світанку ми вирушили в напрямі фронту, який був позначений безперервною артилерійською канонадою.
Нам вдалося майже без перешкод пройти через передові частини червоних, і ми відправилися на південну Волинь. Козаки понатягали кашкети з зірками. Я мав при собі документи якогось комісара. Засіб примітивний, але й дійовий. Нас особливо ніхто й не перевіряв. Червоні переможно перли на Галичину, і пара десятків вершників нікого не цікавила. Єдиною небезпекою в цьому була можливість нарватися на своїх повстанців, тому, коли ми заглибилися в ліси, я наказав познімати зірки з кашкетів. Одне задоволення було човгати крізь лісові хащі по мокрій землі. Почалися дощі, у села ми заїжджати не ризикували, і тому їхали мокрі, як щури. Щоправда, мої козаки пройшли добрячий вишкіл у повстанських загонах, і тому витримували цю мандрівку досить непогано. Особливо відмінно тримався місцевий волиняк, осавул Петро Люлька. Він добре знав цю місцевість. Вдачею був веселий, і його розповіді про неперевершених волинських дівчат не давали загону остаточно розкиснути під дощем.
Через декілька днів ми, судячи за мапою, наблизилися до потрібної залізничної станції. Дощі припинилися, з’явилося сонце. Завдання вже не здавалося мені таким безнадійним. Жевріла надія, що червоні у своєму прагненні запалити світову пожежу, не звернули особливої уваги на один із сотень потягів, якими були забиті всі залізниці Поділля та Волині, і він стоїть собі спокійно на станції, і єдина небезпека, яка загрожує документам, так це піти на цигарки селянам.
Ми розбили табір у зручному ярку, і я відправив Люльку з одним козаком добути відомості про те, що діється на станції. Добре знав здібності свого осавула, але тут він себе перевершив, притягнувши через декілька годин «язика». Це був один з червоноармійців, приставлений охороняти вагони. Після переконливих аргументів Люльки бути більш красномовним, той повідомив, що незабаром повинен підійти посилений загін, щоб забрати документи.