Висунувшись із люка, Бойчук не відразу зрозумів, оглухлий від цілоденного ревіння моторів, що йде щільна стрілянина. Навколо піднімалися дерева, між якими застряг перекошений бронетранспортер. Бойчук знову пірнув у броньоване черево й витяг отця Василя, який намагався зловити ротом хоч трохи повітря. Декілька куль з шипінням впилися в шини. Частина шляху була затягнута густими клубами диму. Бойчук і панотець сповзли з розпеченого бронетранспортера і, відбігши на декілька метрів, упали. Бронетранспортер натужно вибухнув. Панотець втиснув обличчя у прохолодну траву й листя. Над головою щось зловісно свиснуло. Бойчук підняв голову і спробував оцінити ситуацію.
Місце для засідки було обрано зі знанням справи. З одного боку до дороги наближався схил гори, укритої густим лісом, з іншого починався крутий укіс. Бронетранспортер, як і вантажівка, підірвався на дистанційній міні, водій був вбитий, або від несподіванки звалив тяжку машину з дороги. Розгублені солдати навмання гатили по лісу, безладно скупчившись навколо перевернутої вантажівки. Легковий автомобіль горів, пускаючи густі клуби диму.
Далі очікувати сенсу не було, і Бойчук потягнув отця Василя вглиб лісу. Він відразу здогадався по густоті стрільби, що повстанців небагато, біля двох роїв, і незабаром солдати отямляться.
Хоча сонце тільки сідало, між деревами вже панувала темрява. Тяжкий автомат боляче гупав по спині, скутими руками Бойчук намагався підтримувати панотця. Натикаючись на дерева, дивом залишаючись на ногах, вони бігли під укіс. Стрілянина поступово віддалялась. Нарешті вони знесилено зупинилися, захлинаючись збитими легенями. Бойчук спробував прислухатися — сухий тріск ППШ посилився — гебісти перейшли в контратаку на повстанців.
— Далі, далі! — захрипів Бойчук, і вони знов продовжили цю божевільну гонку.
Панотцеві здавалося, що його душа давно відділилася і з сумом дивиться, як нещасне тіло біжить по горі, виставивши вперед скуті руки, час від часу вдаряючись об байдужі смереки.
Нарешті Бойчук вирішив, що тепер їм загрожує більш реальна небезпека повбиватися на бігу у темряві, ніж від куль гебістів. Він зупинився і впав на коліна, притиснувшись гарячим обличчям до прохолодного стовбура. Отець Василь лежав на землі, — здавалося, що легені ось — ось вибухнуть. Відлуння пострілів вже не долинало до них.
Бойчук спробував підняти руки — туго затягнуті браслетами наручників кисті звело пронизливим болем. Бойчук зрозумів — він зараз позбавиться або наручників, або власних рук. Він стягнув автомат і, знявши з запобіжника, протягнув священику.
— Доведеться вам, панотче, трохи постріляти.
Отець Василь здивовано подивився на нього. Бойчук став біля дерева й поклав зап’ястя на шкарубкий стовбур. Панотець, натужно утримуючи ППШ, приставив ствол до блискучого ланцюга. Глухо вдарив постріл. Бойчук сплюнув і озирнувся — немов відразу на галявині мали з’явитися солдати. Потім стягнув піджак і на ньому, розпухлими руками, звично розібрав автомат, довго колупався витягнутою з затвора пружиною в замках браслетів і, нарешті, скинув їх. Невдовзі й панотець розтирав свої звільнені кисті.
Обережний Бойчук присипав землею кайдани і притрусив листям. На всякий випадок, вони, ледь тягнучи ноги, відійшли ще на кілометр у глибину лісу й тільки там остаточно зупинилися, забувшись тривожним сном.
— Ми знаходимося за кілька кілометрів від Синьої гори, з півдня там село, далі хутір з нашим зв’язковим, — Бойчук впевнено креслив гілочкою навколо камінця, покликаного зображувати Синю гору, — сподіваюся, на хуторі перепочинемо, а там… — він невизначено махнув у синю далину.
Майже непомітною стежкою вони вирушили через гущавину. Отець Василь, йдучи позаду, запитав:
— Засідка на дорозі — це випадок?
Бойчук посміхнувся:
— Випадково, панотче, тут нічого не буває. З цієї в’язниці я зміг передати записку до підпілля навіть з камери смертників при гестапо.
— Скажіть, — усі ці роки ви продовжували боротися?
Не озираючись, Бойчук відповів:
— Боюся, панотче, що мої гріхи не зможе вибачити найпоблажливіший священик.
— Я не збираюся вас сповідати.
— Кожному своє. Мабуть, хтось зверху присудив мені займатися не зовсім благодійною справою. Комусь треба грішити, а комусь замолювати їх гріхи.