Усе було, немов як завжди, — густі сади, серед яких виднілися очеретяні дахи куренів, духмяні пахощі відцвілих садів, дружний хор цикад, пряне тепло неповторної кубанської ночі. Але Кожуха відразу охопило гостре відчуття чогось моторошного. Він зупинився, припавши до високого тину, і відчув, як холодний піт стікає по його обличчі. Він зрозумів причину цього — станиця мовчала. Не співали біля дворів старі козаки, згадуючи дідівські пісні, не заливалася під скрипучі гармоніки зі свистом та гиканням молодь, вихваляючись вояцькими тембрами перед дівчатами, а ті, у свою чергу, не підсміювалися над кавалерами своїми уїдливими переспівами. Не було чути іржання коней, гавкання собак, звичного шарудіння обов’язкової живності в господарських подвір’ях.
Кожух швидко пішов далі, де за кілька дворів стояла хата Баглаїв, великої та щирої родини, добрих господарів та невтомних співців. Останній раз, ще взимку, десятирічний Омелько Баглай притягнув до повстанців мішечок з «бурсаками,» тютюном та чвертю самогону. Тепер Кожух хотів розпитатися у старого Петра Баглая про події у станиці. Ворота в Баглаїв були чомусь відкриті. Кожух тихо загнав патрон до патронника і, тримаючи карабін напоготові, проскочив до великого двору. На подвір’ї було тихо, великий курінь Баглаїв білів у темряві. Кожух обережно пішов, ховаючись за стіною порожньої стайні, до нього. Раптом він побачив темну постать, яка стояла навколішки, прихилившись до високої яблуні посередині двору. «Засідка,» — промайнуло в голові в Кожуха. Але, придивившись уважно, засумнівався в цьому. Людина була одягнута в білу сорочку, явно непридатну для маскування, і стояла обличчям до хати. Кожух наважився підійти до людини, про всяк випадок вихопивши кинджал. Його рука схопила людину за плече й повернула до себе. Кожух упустив кинджал і відсахнувся. Перед ним лежав кістяк, обтягнутий шкірою. На Кожуха дивилися вирячені очі, на голові стирчали рідкі пасма білого волосся. Розчахнутий рот був забитий зеленим листям з яблуні. Він упізнав мерця по довгих темних вусах. Це був його одноліток, колись кремезний і доброзичливий, веселий батареєць Тарас Баглай. Кожух встав на ватяних ногах і, сам не знаючи для чого, зайшов до хати. Там відразу замість свіжої прохолоди саманного куреня в ніс йому вдарив потворний солодкуватий запах розкладеної людської плоті. Коли очі його звикли до темряви, він побачив на лаві під іконами мертвого старого Баглая, борода якого стирчала на закинутому назад обличчі, стара Баглаїха сиділа біля нього, руки її по — селянськи були складені на колінах, голова, пов’язана старою хустиною, опущена на груди. Жінка Тараса, колись моторна Тетяна, краща співачка на цьому краю станиці, лежала на глиняній підлозі. Однією рукою вона обнімала річну дитину, малого Петра, а другою стискувала висохлу грудь. У хаті гула хмара мух. Кожух сахнувся назад, наштовхнувся спиною на піч. З гуркотом попадав, давно вже не потрібний господарям, кухонний реманент. Раптом Кожух застиг з перехопленим подихом, — на подвір’я хтось заходив. Почулися голоси:
— Ну ось, а ти казав, що Тетяна до вечора помре.
— А що, бачиш, — ось Тарас лежить.
— Давай його заберемо, а Тетяну вже завтра, з дідом та старою, все єдино, на гарбі місця нема.
— Що й казати, усю вулицю в Пусту балку поперевозили.
— Чуєш, а Заброда не бреше, пайку видасть за нічну роботу?
— Хто знає, як у доброму настрої буде після бенкету з Фельдманом, то, може, й видасть.
На подвір’ї почулося шарудіння, хтось гучно сопів, тягнучи мертве тіло, потім зарипіли колеса гарби, і все змовкло.
Кожух вийшов надвір, ловлячи ротом свіже повітря, його колотила лихоманка. Він напружив усі м’язи і здавив крик, який рвався з горлянки. Часу було мало. Ніч треба було берегти.
Кожух пробрався на городи, порослі бур’яном, і відправився далі. Він добре знав, куди треба йти. Один раз він ледь не наштовхнувся на солдатський патруль. Солдати йшли під вишневими деревами повз хату Данила Бурленка. Кожух упав, втискуючись у суху землю. Солдати пройшли за метр від нього, розмовляючи незнайомою мовою.
Перечекавши хвилину, Кожух поповз убік, поки не вибрався через подвір’я вчителя Кульбачного на центральну вулицю. Вікна хати навпроти яскраво світилися, звідти чулися звуки голосного сміху, вигуки та тріскуча музика, яка неслася з патефона. «Перемогу святкують», — подумав він.
Десь удалині глухо загув грім, наближався дощ. Далі, за станичним майданом, світилися вікна колишнього педтехнікуму, зайнятого тепер під казарми, за ним, на тлі хмарного неба, порожньо темніла церква. Необхідно було проскочити через дорогу до хати, звідки чулися звуки п’яної гулянки. Вулиця була порожня. Кожух швидко перебіг її і застиг, притиснувшись спиною до високого тину. Тепер залишалося проникнути непоміченим у ворота. Раптом погляд його здивовано сковзнув по знайомій з дитинства тополі. До високого дерева була прибита широка чорна дошка. На ній білів надпис крейдою, освітлений відблиском світла з вікон куреня. Кожух прокрався ближче і прочитав: