Діяти треба було негайно. Ми знову почепили зірки на кашкети, зробили добрячий гак і виїхали на залізницю головним шляхом. Я тицьнув у обличчя командирові охорони комісарський мандат, власник якого давно вже не потребував жодних документів, і повідомив, що ми прибули забрати таємний вантаж. Той провів нас до потяга і пригнав своїх солдат, наказавши тим складати пакунки з документами на вози, які червоні вже встигли реквізувати в селян. Через кілька годин шість возів відправилися з нами від залізниці. Від’їхавши на пару кілометрів, ми звернули до лісу.
Пробиватися з таким обозом назад було безглуздо, і, доїхавши до найближчого яру, ми звалили всі пакунки докупи й підпалили. Раптом до мене підскочив козак, якого я залишив стежити за шляхом, і повідомив, що приблизно сотня червоних кіннотників пронеслася до станції. Було зрозуміло, що максимум за годину вони наздоженуть нас по слідах. Кляті документи розгоралися дуже погано й могли згоріти лише за кілька годин. Я наказав Петрові Люльці з двома козаками ретельно їх допалити, а сам з рештою козаків перегнав порожні підводи на інший бік шляху. Ми знайшли відкриту галявину, поперевертали вози й підпалили з розрахунком, щоб дим було добре видно зі шляху, а самі влаштувалися позаду в лісі.
План мій був досить простий — заманити червоних на «живця», зав’язати бій і відходити в ліс, відволікаючи їх від яру, де хлопці змогли б остаточно знищити вантаж.
Як я і сподівався, червоні швидко повернулися, ідучи по наших слідах. Побачили дим над лісом, і, знаючи нашу кількість, кинулися навпростець. Мої козаки мали чотири ручних «льюїси», на які я найбільше й розраховував. Через декілька хвилин серед голих дерев зарясніли перші кіннотники в гостроверхих шапках.
Швидко сутеніло, пломені вогню були вже високі, і ми добре бачили, як на галявину вискочило декілька десятків червоних. Невдячна справа влаштовувати засідки в осінніх лісах, а ще більш невдячна пертися на конях по мокрій землі між деревами назустріч чотирьом скорострілам! Ми разом відкрили вогонь… Незважаючи на велику чисельність, початок бою для червоних був програшним. Ми їх бачили, а вони нас ні. Залишивши з десяток своїх забитих та поранених, червоні відступили. Не чекаючи, коли вони прийдуть до тями і, спішившись, повторювати наступ, ми, сівши на коней, почали швидко занурюватися в ліс.
У повній темряві, розсіявшись, плутаючи сліди, ми відходили від переслідування, — ситуація, думаю, знайома для кожного з присутніх. Позаду, розтягнувшись широким півколом, стріляючи й галасуючи, продиралися червоні. Ліс був невідомий, стежок ми не знали й тому дерлися через хащі, куди Бог виведе. Раптом мій кінь захрипів і почав завалюватися на бік, я ледве встиг зіскочити з нього, — лише пальцями відчув, як з простріленої кінської шиї струменем б’є гаряча кров. Скільки я біг через ліс — не пам’ятаю. Нарешті скотився в неглибокий байрак і заповз у густі зарості терну. Йти сил у мене вже не було.
Гонитва поступово віддалялася — постріли лунали все тихіше й тихіше. Через деякий час почало світати. Починалася звичайна осіння мжичка, але я, заморений біганиною по мокрому лісі, не звертаючи уваги на дощ, заснув.
Прокинувся від голосів, що лунали зверху:
— Может, кто — то из них в овраге?
— Ну слезь, проверь!
Я обережно потягнув револьвер з кобури. Два постріли голосно тріснули над головою. Одна куля вдарилася біля мене у вологу землю. Зробивши ще пару пострілів для ясного сумління, чекісти поїхали далі.
До вечора я відлежувався в байраку й тільки тоді виліз із нього. Навколо чорніла стіна лісу. Небо затягнуло темно — сірою пеленою. Мій наручний англійський годинник виявився потрощеним, а головне — загубилася старшинська сумка з мапою. Вигляд у мене був, скажу вам, абсолютно непрезентабельний — від чобіт до кашкета обліплений багнюкою, у крові власного коня. Так я і стирчав біля свого рятівного байраку, не знаючи, куди йти далі. Потім вирішив відправитися в напрямку, який здався мені найбільш пригідним, щоб зустріти хоч когось зі своїх людей. Перед тим, як влаштувати засідку, ми домовилися, що зустрінемося на місці табору біля залізниці. Але як туди добратися, я після втрати компаса не знав і тому пішов, сподіваючись, що Бог не без милості, а козак не без щастя.