Довго йшов нічним лісом, час від часу наштовхуючись у темряві на дерева. Потім вирішив хоч трохи зігрітися. Наламавши гілля, яке здавалося мені не таким сирим, я спробував розпалити вогнище. Після кількох спроб мені це вдалося за допомогою пороху з розколупаного набою.
Я сидів біля вогнища й розмірковував над ситуацією, у якій опинився. У тому, що осавул допалив документи, не було сумніву. Завдання Отамана виконане, але що сталося з моїми козаками? І куди мені йти далі? Раптом я почув обережні кроки, які наближалися до мого вогнища. Схопивши револьвер, миттєво відповз у темряву. Запанувала тиша, потім почув глухе ухання сича, яке було умовним знаком у нашому загоні. Через хвилину почув:
— Ну ось, — де байрак, там і козак!
До вогнища вийшов Іван Бучма — на вигляд, вайлуватий, але надзвичайно спритний в бою поліщук. Він розповів, що зібралося п’ятеро наших козаків, які змогли втекти від переслідування.
Так нас залишилося шестеро — окрім Бучми, козаки Петренко і Гвинт, підхорунжий Зозуля та чотар Сухомлин. Інші загинули від куль червоних, розгубилися в лісах чи вирішили самотужки перебиратися до Армії, — ми не знали. Після наради домовилися пробиратися через фронт до наших. У якому напрямі йти, ніхто не знав. До того ж, я був без коня, що значно могло затримати наше просування.
Декілька днів ми блукали по лісах, не зустрівши жодного житла. Харчувалися підстріленими птахами. По ночах палили вогнища, марно сподіваючись, що до нас вийде хтось з наших або місцеві повстанці. Ліс навколо стояв чорний і холодний, мертве листя під ногами здавалося обгорілим якимсь диявольським полум’ям.
На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання й не повернувся. Прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.
Зранку довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. У сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Через нестачу одного коня по черзі змінювалися — і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з — під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:
— Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.
— Чого ти так вирішив?
— Я, пане полковнику, усе життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні зайця, ні лисиці. Гвинт зник. Коні немов подуріли, кожного куща сахаються. Третій день уже по ньому блукаємо, і що з того? Тут і комісарам будеш радий.
Я не став продовжувати розмову, та й сам Бучма не прагнув цього. Відчуття чогось дивного і зловісного все сильніше охоплювало мене. Враження, що ми ходимо по якомусь хижому колу, яке поступово затягує нас у пастку, тяжко пригнічувало. Забобонний Зозуля час від часу хрестився, озираючись на нависле над головою чорне гілля. Козаки якось нервово поправляли зброю. Тільки колишній махновець Сухомлин намагався тримати марку й байдуже мугикав собі під ніс незмінне «Яблучко».
Так ми в’їхали в низину й потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь у далечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.
Коні почали хропіти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Зненацька переді мною з туману виник обрис якоїсь темної розкаряченої фігури, у яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми знаходилися на цвинтарі…
…Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити. Через якийсь час на хресті можна було прочитати вибитий латиницею надпис:
Ясновельможний пан
Тадеуш Закревський
(1814–1870)
Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.
— Панський цвинтар, — порушив нашу мовчанку Петренко.
— Отже, не для нас, — зауважив я. — Значить, десь поблизу люди повинні бути.
Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам’ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.