Попереду з’явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї, стало видно перевернуте розп’яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.
— Без краснюків тут не обійшлося, — сказав Бучма.
— Або чогось ще гіршого, — додав Зозуля.
Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно виднівся між деревами і йшов у туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився, Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.
— Ось і Гвинт знайшовся!
Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.
Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта й торкнув за плече:
— Відпочиваєш, чоловіче?
Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м’яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп’яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка й жовтіли розсипані набої.
Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши чимось рудим, але дірок від куль не було видно.
Що трапилося з Гвинтом, зрозуміти було неможливо.
Козаки викопали шаблями могилу в землі. Петренко збив з двох обтесаних гілляк хрест. Ми понуро стояли перед невисоким насипом. У якому останньому бою загинув наш козак?
Зозуля, колишній полтавський семінарист, прочитав заупокійну. Я намагався ловити його слова, повторюючи їх про себе. Мені здавалося, молитва читається й над нами, що зіткнулися з темним, забороненим для земних людей світом, і приречені залишитися в ньому.
Швидко сутеніло. Ми їхали, тримаючи зброю напоготові. Чотар Сухомлин старанно протер єдиний «льюїс», що залишався у нас, і поклав його поперек сідла. Щоб тут не відбувалося, здаватися ніхто не збирався.
Зарослий шлях ставав усе більш вузьким. Я їхав першим, за мною — Сухомлин, біля якого йшов Петренко, а позаду трусили на конях Зозуля і Бучма. Сутеніло, і час було зупинитися на ночівлю. Несподівано мій кінь став дибки і, охоплений жахом, рвонув уперед. Я встав на стремена, усім тілом натягуючи повіддя. Позаду гупали копита інших оскаженілих коней. Пару верств ми неслися між деревами, поки не справилися з кіньми.
Спішений Петренко загубився. Уже в суцільній темряві довелося вертатися на його пошуки. Далеко в темряві тріснув постріл. Ми загукали і, час від часу стріляючи вгору, відправилися на відлуння. Майже до ранку проблукали лісом, але Петренко безслідно зник.
Зранку, украй заморені й пригнічені, знову вибралися на стежку. Не було сумніву, що Петренко загинув. Хтось полював за нами.
Ліс порідшав, старі дерева поступово змінювалися куцим молодняком і ми, проїхавши крізь нього, опинилися перед широкою занедбаною алеєю. Вона вела до високої будівлі — класичного панського палацу. Видно було, що довгі роки ніхто не приходив сюди.
Майже всі вікна були побиті, зламані двері валялися на сходинах перед парадним входом між двома облупленими кам’яними левами.
Ми спішилися і, залишивши Бучму з кіньми, обережно, тримаючи напоготові зброю, зайшли до палацу. Там панувала тиша й замогильний холод. Меблі були потрощені, на підлозі валялися книги й уламки посуду. З прострілених та подряпаних портретів на нас гордовито споглядали пишні дами та кавалери. У кутах висіли довгі прядива павутиння. Шпалери давно вже втратили первісні кольори та візерунки і стали сіро — зеленими, покрилися широкими плямами цвілі.
Ми проходили з кімнати до кімнати, і повз нас пропливали картини якогось божевільного погрому. У великій залі лежав рознесений на дрібні уламки рояль. У бібліотеці вся підлога була засипана книгами з перевернутих шаф.
Скоріше за все, палац громили кілька разів. Спочатку, мабуть, це були місцеві селяни, як у ті роки по всій Україні. Потім захожі червоні, потім білі, потім якийсь отаман без певного кольору, — мало хто міг рознести цей приречений уламок минулого світу!