Вчора засідав Бакинський комітет РСДРП. На ньому був присутній Джугашвілі-Сталін, який приїхав з Центру, член комітету "Кузьма" (Ст. Шаумян. — Авт.) та інші.
Члени пред’явили Джугашвілі-Сталіну обвинувачення, що він є провокатором, агентом охранки, що він украв партійні гроші. На це Джугашвілі-Сталін відповів взаємними звинуваченнями".
...Останнім часом він жив особливо усамітнено, поїздка на південь восени 1951 року була останньою. Більше він не виїздив з Москви, і майже весь час перебував у Кунцево, яке все перебудовували й перебудовували. В останні роки поруч з великим будинком вибудували маленький дерев’яний, там ліпше було повітря, в кімнаті з каміном батько часто й проводив дні. Ніякої розкоші там не було, тільки дерев’яні панелі на стінах та хороший килим на підлозі були дорогими.
...Коли я вже виходила, батько покликав мене в сторону і дав мені грошей. Він став робити так в останні роки, після реформи 1947 року, яка відмінила безплатне утримання сімей членів Політбюро. Досі я існувала взагалі без грошей, якщо не рахувати університетську стипендію, й вічно позичала у своїх "багатих" нянь, які одержували зарплату.
Після 1947 року батько іноді питав під час наших нечастих зустрічей: "Тобі потрібні гроші?" — на що я відповідала завжди "ні".
— "Брешеш ти, — казав він, — скільки тобі треба?" Я не знала, що сказати. А він не знав ні рахунку сучасним грошам, ні взагалі, скільки що коштує, — він жив своїм дореволюційним уявленням, що сто карбованців — це колосальна сума. І коли він давав мені дві — три тисячі карбованців — невідомо, на місяць, на півроку чи на два тижні, то вважав, що дає мені мільйон...
Уся його зарплата щомісячно складалась у пакетах у нього на столі. Я не знаю, чи була у нього ощадна книжка — мабуть, ні. Грошей він сам не витрачав, їх нікуди й ні на що було йому витрачати. Весь його побут, дачі, будинки, прислуга, харчування, одяг — все оплачувалось державою, для чого існувало спеціальне управління десь-то в системі МДБ, а там — своя бухгалтерія, і невідомо, скільки вони витрачали... Він і сам цього не знав. Іноді він накидався на своїх комендантів та генералів з охорони, на Власика (генерал Власик очолював охорону Сталіна. — М. М.) з лайкою: "Дармоїди! Наживаєтесь тут, знаю я, скільки грошей у вас крізь сито протікає!" Але він нічого не знав, він тільки інтуїтивно відчував, що вилітають величезні кошти... Він намагався якось-то провести ревізію своєму господарству, але із цього нічого не вийшло — йому підсунули якісь-то вигадані цифри. Він збісився, але так нічого й не міг довідатися. При всій своїй всевладності він був безсилий, немічний проти страхітливої системи, яка виросла довкола нього, як гігантські соти, — він не міг ні зламати її, ні хоча б проконтролювати... Генерал Власик розпоряджався мільйонами від його імені, на будівництво, на поїздки великих спеціальних поїздів, — але батько не міг навіть толком вияснити, де, скільки, кому...
Він розумів, що, мабуть, мені все-таки потрібні гроші. Останній час я навчалась в аспірантурі Академії суспільних наук, де була велика стипендія, так що я була порівняно забезпечена. Але батько зрідка все-таки давав мені гроші й казав: "А це даси Яшиній дочці (Галя, дочка Якова Джугашвілі, старшого брата С. Алілуєвої — М. М.)"...
Цієї зими він зробив багато для мене.
Це були тоді страшні дні. Відчуття, що щось звичне, усталене і міцне зрушилось, похитнулось, почалося для мене відтоді, коли 2 березня мене розшукали на уроці французької мови в Академії суспільних наук і передали, що "Маленков просить приїхати на Ближню". (Ближньою називалась дача батька в Кунцево, на відміну від інших, дальніх дач). Це уже було неймовірно — щоб хтось-то інший, а не батько, запрошував приїхати до нього на дачу... Я їхала туди з дивним відчуттям збентеження.
Коли ми в’їхали у ворота і на доріжці біля будинку машину зупинили М. С. Хрущов і М. О. Булганін, я вирішила, що все скінчено... Обличчя обох були заплакані. "Ходімо в дім, — сказали вони, там Берія і Маленков тобі все розкажуть".
...Тільки одна людина поводила себе майже непристойно — це був Берія. Він був збуджений до крайнощів, обличчя його, і без того огидне, раз у раз скривлялося від пристрастей, що розпирали його. А пристрасті його були — честолюбство, жорстокість, хитрість, влада, влада... Він так старався в цей відповідальний момент, як би не перехитрити і як би не недохитрити! І це було написано на його лобі. Він підходив до постелі і подовгу вдивлявся в обличчя хворого — батько іноді розплющував очі, але, очевидно, це було без свідомості або в затуманеній свідомості. Берія дибився тоді, впиваючись в ці затуманені очі; він хотів і тут бути "найвірнішим, найвідданішим" — яким він з усіх сил намагався здаватися батькові.і в чому, на жаль, досяг великих успіхів надто надовго.